ᕙ ⁠Розділ 19 ᕗ

Я довго мовчу. У голові шумить від слів Кайлена — магія, прокляття, заборонений ліс. Усе це звучить як частина казки, але відчуття занадто реальне.

Кайлен не тисне. Просто сидить поруч, іноді поглядає на мене — спокійно, наче чекає, поки я сама зберу свої думки.

— Виходить, — нарешті промовляю я, — мій батько зробив все, щоб врятувати всіх, але водночас це зруйнувало його самого?

— Так буває, — відповідає він тихо. — Іноді добро має ціну, більшу, ніж здається спочатку.

Я киваю. Дивлюся на гладку поверхню води, на своє віддзеркалення, яке хитається від кожної хвилі.

— Хочеш трохи відволіктись? — запитує охоронець після короткої паузи.

— Як саме? — дивуюся я.

Кайлен підводиться, розправляє крила — вони вловлюють сонячне світло.

— Політаємо навколо озера, — пропонує він. — Ти вже літала двічі, тож боятися немає причин. А сьогодні гарний день.

Я підводжу погляд на небо — воно було чисте, блакитне, і здається, що саме запрошує нас.

— Після таких розмов, мабуть, трохи політати не завадить, — усміхаюся я, намагаючись приховати хвилювання.

Охоронець простягає руку. Я беру її, і в той момент відчуваю як у грудях стає трохи легше. Його долоня тепла, впевнена.

Кайлен нахиляється, щоб я могла обійняти його за шию, і ми злітаємо.

Повітря відразу охоплює все тіло — свіже, прохолодне, живе. Озеро блищить під нами, а дерева здаються хвилями зелені, що коливаються.

Вітер грає у моєму волоссі, і на якусь мить я справді відчуваю, що можу все — навіть зняти прокляття, навіть повернути те, що втратили мої батьки.

Кайлен спускається трохи нижче, щоб ми пролетіли майже над самим водоспадом. Краплі бризок торкаються ніг, і я сміюся.

— Ти смієшся, — каже він, дивлячись на мене. — Це гарний знак.

— Просто… вперше за довго мені не страшно, — відповідаю я, притискаючись до нього. — Хочеться залишитись тут, у цьому моменті.

— І залишайся, — каже охоронець. — Хоча б на хвилину.

Ми літаємо ще деякий час — мовчки, але це мовчання не тисне. Воно  спокійне, справжнє. І коли ми нарешті сідаємо на берег, я розумію: цей світ уже не здається таким чужим.

Десь там, у забороненому лісі, чекають відповіді. Але тепер у мене буде хоч один привід не боятися йти туди.

~Тейрон~

Вітер із верхівок дерев торкається мого обличчя. Звідси, з балкона вежі Дракенталя, видно все — долину, що тоне у тумані, і Лореталь, який блищить десь далеко, мов примара.

Я не бував там багато стільки років, але магія того міста досі пульсує в мені, наче шрам, що ніколи не загоюється.

І з тих пір як Аврелія з'явилася там вона пульсує сильніше. Я відчуваю її присутність, подих, думки.

Я заплющую очі й усміхаюся.
Її свідомість чиста, непошкоджена брехнею.

— Вона навіть не знає, — шепочу, спираючись на холодний камінь. — Не знає, що в її жилах спить магія, яка здатна повернути мені все.

Мої пальці стискають перила з усієї сили. Камінь кришиться, але я не відводжу погляду від далекого Лореталю.

— Скоро зовсім скоро ти відчуєш мене, Аврелія, — промовляю майже беззвучно. — Відчуєш, хто ти є насправді.

Темрява навколо мене оживає, ледь вловимо. Я торкаюся її думок — обережно, як до чужого сну. Вона ще не знає, не підозрює, що я в її  свідомості.

Аврелія думає про нього. Про Кайлена. Я бачу образ — його очі, руки, тепло.

І сміюся.

— Він не врятує тебе від самої себе, Авреліє.

Бо коли прокинеться твоя сила, він перший відвернеться.

Скоро ельфея побачить істину. І тоді або дасть мені свою силу добровільно, або я заберу її сам.