ᕙ ⁠Розділ 18 ᕗ

~Аврелія~

Я дивилася, як відблиски сонця грають на поверхні води, і відчувала, як у мені поступово зникає напруга. Після тієї короткої, дурної паніки — коли подумала, що Кайлен просто пішов — тепер було навіть трохи соромно. Але його очі… коли він говорив, що не покине, в них не було фальші. Тільки турбота. І ще щось, що я не могла визначити.

Плед огортає плечі ніжним теплом, пахне лісом, свіжою росою і трохи — ним.

— Ти часто так робиш? — питаю, щоб порушити тишу. — Покидаєш без слова?

— Не часто, — усміхається він. — Лише коли дуже хочу зробити щось добре й не зіпсувати сюрприз поясненнями.

Я хмикаю, але не сперечаюся. Сюрприз і справді вийшов. Веселуни смішно щипають язик, залишаючи після себе відчуття терпкості. Я не сміюся, але усмішка нікуди не дівається.

— У вас дивна їжа, — кажу я. — Кожна страва ніби має свій настрій.

— Бо ельфи готують не лише для тіла, — відповідає Кайлен. — Ми готуємо для відчуттів. Якщо хтось сумує — даємо йому їжу, що нагадує про спокій. Якщо хтось злиться — щось, що остуджує думки.

— І що б ти дав мені? — питаю, нахиляючи голову.

Він дивиться на мене уважно. Не одразу відповідає.

— Тобі? — трохи замислюється. — Напевно, місячний коржик. Щоб серце стало легшим. Бо ти тримаєш у собі щось важке, навіть коли усміхаєшся.

Його слова торкаються мене несподівано глибоко. Я не питаю, звідки він це знає. Може, просто бачить. Або відчуває.

Я опускаю погляд на воду, що віддзеркалює небо і шепочу майже несвідомо:

— Я просто не люблю, коли все зникає… Люди, місця… тиша. Звикла, що доводиться бути сильнішою, ніж хочеться. Колись так раптово зникли мої батьки, а через кілька днів я дізналася, що вони померли. І досі не знаю, де їхня могила…

— Я знаю, це боляче… — тихо промовляє охоронець. — Але твої батьки не зникли просто так. Їхня смерть… і все, що відбулося після, було частиною того, що я можу назвати… наслідками давньої магії.

Дивлюся на нього здивовано, ловлю кожне його слово.

— Колись вони намагалися зупинити війну між світлими й темними ельфами, — продовжує Кайлен. — І для цього довелося вжити магії, якої ти ще не розумієш. Це була сильна, складна магія, а її наслідки були непередбачувані.

Відчуваю, як серце стискається, а вода під ногами здається холоднішою, хоча насправді вона залишається теплою.

— Тобі складно повірити, — говорить він, — але вони діяли заради тебе,  заради того, щоб ти мала шанс на життя. І хоч я не можу повернути їх, можу допомогти зрозуміти те, що вони робили.

Я дивлюся на нього, і вперше відчуваю, що цей спокійний, спостережливий ельфей готовий ділитися правдою, навіть якщо вона болюча. Можливо, тепер я зможу трохи зрозуміти минуле, яке завжди здавалося таким темним і безповоротним.

— Після тієї магії, яку вони наклали на заборонений ліс, — тихо продовжує Кайлен, — вони стали проклятими. Їм довелося залишити свій світ і поселитися серед людей. Тут їх всі ненавиділи.

Я дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти сенс його слів.

— Ельфи й феї, які перетворилися на людську подобу, — мовить охоронець далі, — не можуть довго жити серед людського світу. Є межа. Через вісімнадцять років настає момент, коли вони зникають.

Відчуваю, як щось стискає груди.

— І саме через це вони… — тихо питаю я.

— Так, — киває Кайлен. — Вони знали, що їхнє життя серед людей буде обмежене, але іншого виходу не було. Вони робили все заради того, щоб зберегти тебе і створити шанс на майбутнє.

Я дивлюся на воду і відчуваю, як важкість цих слів тягне мене вниз. Все, що я знала про своїх батьків, тепер стає ще складнішим — суміш болю та подиву.

— Але я не розумію… — кажу тихо. — Якщо вони хотіли зупинити війну, чому їх вигнали і прокляли? Мої батьки хотіли врятувати фей і ельфів.

Кайлен зітхає і сідає трохи ближче, не відводячи погляду.

— Насправді все набагато складніше, Аврелія, — тихо промовив він. — Твій батько був хранителем рунічної магії. Саме на нього поклали місію зупинити війну між Вайлденом, батьком Тейрона, та іншими силами. Усе мало завершитися миром. Але Алерон вчинив те, чого ніхто не мав права робити: він використав заборонену магію й наклав її на сам ліс — серце всього магічного потоку. Тепер це місце стало проклятим, бо в його тіні блукають темні істоти, які живляться нашою магією.

Я ловлю його слова і намагаюся уявити всю величину того, що сталося.

— Той ліс зараз повільно гниє й помирає, — продовжив Кайлен. — Ельфи та феї кажуть, що якщо закляття не зняти, він зовсім скоро зникне. А разом із ним зникне й рунічна магія. Без неї ельфи й феї залишаться беззахисними — і саме цього чекає повелитель Дракенталя. Він уже давно мріє об’єднати два міста й створити власний, спотворений світ.

Я мовчу, відчуваючи, як серце стискається. Кожне його слово додає тягаря, але водночас відкриває правду, яку раніше ніхто не наважувався вимовити.