ᕙ ⁠Розділ 17 ᕗ

~Тейрон~

У тронному залі на мене вже чекає гість. Сірий плащ, каптур, що приховує обличчя, і тремтливе світло кристалів на підлозі, що ковзає по його тінях.

Він не з мого світу — пахне світлом, листям і пилком. Лореталь.

— Ти запізнився, — кажу я, сідаючи на трон, зроблений із переплетених гілок темної лози.

— Вибач, мій володарю, — голос низький, трохи глухий. — Було складно пройти крізь переплетіння порталів. Вони посилили охорону після останнього вторгнення.

Я мовчу, погляд зупиняється на його руках — він нервує.

— Розказуй, — наказую спокійно.

— Кайлен водив ельфею до ринку. Дехто впізнав її як доньку Алерона. Щоб уникнути конфлікту, він відвів її до Серця Лісу. Вони там. Кайлен не відходить від неї ні на крок.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається.

Не лють — радше холод, що заповнює все всередині.

— Ти бачив її? — запитую тихо.

— Так, — він ковтає слину. — Вона… схожа на Ліель.

Я не реагую.

— Знайди мені шлях до Лореталю, — кажу я. — Будь-який. Через портали, через тіні, хоч крізь прокляття.

— Але, мій володарю… вас можуть помітити. Вам заборонено туди повертатись.

Я підводжуся, і темрява в залі наче рухається разом зі мною.

— Я не збираюся залишатися осторонь, поки він торкається того, що належить мені, — кажу тихо, стискаючи кулаки.

Шпигун робить крок уперед, злегка нахиляє голову. Він знає, що від нього чекають не виправдань, а рішень.

— А може ви краще зустрінетеся в тому лісі, де вона заблукала? — відповідає ельф. — Легше влаштувати зустріч там. Лише потрібно тільки придумати, як її заманити — і як позбутися охоронця.

Я на мить замовкаю. Думка приходить у голові швидко.

— У мене краща ідея, — кажу нарешті. — Впевнений Кайлен уже хоч трохи розповів їй про заборонений ліс. Тож не треба шукати складні хитрощі. Ти маєш розповісти їй про батьків і запропонувати ельфеї прийти і подивиться вживу, що зробили її батьки.

Шпигун піднімає брову.

— Але охоронець не відходить ні на крок. Він не дозволить її лишити саму.

— Тоді треба створити привід, щоб він відійшов, — відповідаю спокійно. — Без боротьби, та галасу. Тільки потрібна дрібна хитрість: повідомлення, яке він вважатиме важливим. Сімейні справи, хтось із ближніх потребує допомоги — щось, що змусить його піти без підозри.

Ельф киває.

— Або ми повідомимо, що в містечку біля східної стежки знайшли артефакт, — кажу далі. — Нібито руни в ньому заговорені й просять оглянути їх. Кайлен не втримається — він піде розбиратися, перевірити, чи не загрожує це місту.

— І поки він зайнятий... — підхоплює шпигун.

— Ти вмовляєш її, але так, щоб не знала Елісса, показуєш їй заборонений ліс, — закінчую я. — Там є місце, де ще видно сліди старого закляття її батька. Покажемо ельфеї давно прихований знак. Поставимо перед нею вибір — і вона побачить правду своїми очима. Тоді Аврелія захоче вчити рунічну магію, з ще більшим ентузіазмом.

Я дивлюся у темряву залу. У мріях цей план простіший, ніж на ділі, але початок уже є.

— А колись той ліс був іншим, — шепочу вслух, ніби нагадую собі, — живим, густим, повним співу. А зараз...

Тиша у залі густіє.

— Зараз він — рана, — додаю холодно. — І я хочу, щоб вона подивилася на цю рану. Щоб відчула, що її кров може його зцілити — або розірвати остаточно.

Шпигун нахиляється, щоб записати накази. Я знаю: план починається вже завтра зранку. Ельф киває і швидко зникає.

Я залишаюся сам.

Повертаю голову до вікна — за ним видно лише темний обрій і тьмяні зорі.

Десь там, за межами мого світу, вона сміється.

І цей сміх звучить у мені, як спогад, який не можу стерти.

— Ти навіть не розумієш, у що втягнута, Аврелія, — кажу я в порожнечу. — Але дуже скоро дізнаєшся.