ᕙ ⁠Розділ 16 ᕗ

~Кайлен~

Поки Аврелія насолоджується водою в озері, я вирішую швидко злітати по ельфійську їжу. Окрім квіткового хліба, вона так нічого й не скуштувала — а це не годиться. Думаю, що впораюся швидко, і вона навіть не помітить, що мене немає.

По дорозі ще згадую про плед. Після купання в озері вона, напевно, змерзне, а павутинка з теплого волокна якраз підійде, щоб зігрітись.

Втім, коли повертаюся, бачу зовсім не те, на що сподіваюся. Аврелія сидить на камені, обіймає коліна, голова схилена. Виглядає... загублено.

Подумки лаюся на себе.

Гарна ідея, Кайлене. Залишити ельфею саму посеред лісу. Просто геній.

Я тихо підходжу розгортаю плед і накриваю її плечі тонкою теплою павутинкою.

Вона здригається, швидко озирається, а потім — кидається мені в обійми.

— Кайлене!

Я застигаю. Не очікую такої реакції. Її руки гарячі, а мокре волосся торкається мого обличчя. Трохи гублюся, але все ж обіймаю її однією рукою.

— Я налякав тебе. Вибач, — кажу тихо. — Я просто хотів злітати по їжу і принести плед. Після озера ж прохолодно.

Аврелія відступає на крок, все ще тримаючи плед на плечах.

— Я думала, ти мене покинув, — шепоче вона.

Її голос тихий, але в ньому відчувається справжня тривога.

Я завмираю слухаючи її голос. Покинув. Це слово боляче чомусь ріже. Наче я справді роблю щось жорстоке.

— Аврелія… — тихо мовлю, обережно торкаючись її руки. — Я б ніколи тебе не залишив. Просто хотів, щоб ти мала щось поїсти й не змерзла. Не думав, що це злякає тебе.

Вона не відповідає одразу, лише дивиться у бік води. Її плечі напружені, а в очах — щось глибоке, ніби сум змішаний із недовірою.

—  Я не люблю, коли йдуть… не сказавши.

Її слова прості, але в них щось є — не образа, а скоріше спогад. Як у когось, хто вже звик залишатися сам, навіть коли не хоче.

— Я мав сказати, — зізнаюся. — Це моя помилка.

Аврелія мовчить кілька секунд, потім легенько киває.

— Добре, головне, що ти повернувся.

Я опускаю на землю плетений кошик.

— І не з порожніми руками. Дивись, що я дістав.

Аврелія нахиляється ближче, і з кошика одразу тягне запах солодкого пилку й свіжої зелені.

— Це що? — питає, розгублено вдихаючи аромат.

— Ельфійські страви, — пояснюю. — Ось флорінські кульки — з меду і квіткового пилку, вони тануть у роті. А це листові рулети — зроблені з ніжного листя амбрелії, всередині — подрібнені фрукти й горішки.

Ельфея бере один рулет і обережно кусає.

— Схоже на щось між фруктом і десертом.

— Точно. А ще ось веселуни, — показую прозору скриньку, в якій круглі ягідки зеленого кольору. — Ростуть тільки біля джерел магії. Їх їдять, коли хочуть мати гарний настрій.

Вона бере одну ягоду двома пальцями, розглядає, ніби не вірить, що це справжнє.

— Веселуни… — шепоче. — І це можна їсти?

— Можна. Але не багато, — відповідаю. — Якщо з’їсти занадто, будеш сміятися без причини цілий день.

— А це? — вона показує на маленькі коричневі коржики, усіяні блискітками.

— Місячні коржики, — пояснюю я. — Їх печуть лише вночі під світлом повного місяця. Кожен, хто їх їсть, відчуває спокій і легкість у серці.

Вона уважно розглядає всі ці страви, обережно торкається їх пальцями, і я помічаю, як в її очах загоряється цікавість.

— Я хочу спробувати веселуна, — нарешті каже вона, і її погляд знову повертається до скриньки.

— Тільки одну, — сміюся я. — Не хочеться, щоб ти весь день сміялася без причини.

Ми сідаємо біля води. Вона обгортається пледом, повільно смакує їжу, і якийсь спокій опускається між нами.

Я спостерігаю, як її погляд розслабляється, як у куточках губ з’являється ледь помітна усмішка. І в цю мить розумію — їй справді подобається тут.