ᕙ⁠ Розділ 15 ᕗ

Ми пролітаємо над гілками, і між дерев виринає щось блискуче — велике озеро. Навколо нього ростуть високі дерева.

Посеред озера — кам’яний острівець. На ньому ростуть квіти, а в центрі світиться кристал. Попереду водоспад. Вода падає рівним потоком, глухо шумить, і цей звук наповнює все довкола.

— Ось воно, — каже Кайлен. — Серце Лісу.

Він опускається на землю, м’яко, майже беззвучно. Я стою, все ще трохи тримаючись за нього — не через страх, просто не хочу відпускати занадто швидко.

Нарешті наважуюся підійти до води. Провожу пальцями по її поверхні. Озеро таке прозоре, блакитне й тепле, що мимоволі хочеться зануритися.

— А тут можна плавати? — запитую я, поглядаючи на Кайлена.

Охоронець дивиться на мене, і я відчуваю, як його погляд затримується трохи довше, ніж звичайно. Його зелені очі — спокійні, але теплі — відображають тиху цікавість і щось більше, ніж просто дружня увага.

— Можна, — відповідає він спокійно, але його тон несе легку усмішку. — Якщо хочеш.

— Я люблю це місце, — тихо промовляє він, і підходить до мене.

Його рука випадково торкається моєї.

— Тут все просте і чесне. Немає страхів, лише ти і світ навколо.

Я ловлю його погляд і відчуваю легкий жар у грудях. Кайлен такий спокійний, впевнений… і одночасно уважний до мене.

— Тут дійсно… легко.

Охоронець киває, і в його очах з’являється м’який блиск, ніби він тихо радіє, що я нарешті це відчула. Його рука ще трохи довше торкається моєї, ніж потрібно, і в цій маленькій близькості я відчуваю: ельфей дійсно цінує мене, а я… починаю розуміти, що й мені це подобається.

— Допоможеш зняти сукню? — питаю я, трохи сором’язливо. — Вона довга, боюся заплутатися.

— Звичайно, — відповідає охоронець спокійно, і в його голосі чути легку готовність допомогти.

Кайлен бере сукню за краї, я піднімаю руки, а він акуратно піднімає її вгору й знімає через мою голову. Я залишаюся лише в тонкій сорочці. Моя сукня залишається в його руках. Помічаю, як його погляд ненадовго затримується на мені, ніби він милується тим, що бачить.

Його пальці торкаються мого обличчя. Я здригаюся від дотику, бо не очікувала.

— Ти дуже красива, — тихо промовляє ельфей, і знімає з волосся вінок.

Я стою, намагаючись зібратися, і всередині відчуваю швидше здивування і легку незручність.

— Дякую… — кажу, усміхаючись. — Я піду скупаюся. Ти зі мною?

— Я не хочу намочити крила, — пояснює він спокійно.

Я роблю крок уперед і занурюю ноги у воду. Кайлен стоїть осторонь, крила складені за його спиною, охоронець спостерігає, сидячи на камені.

— Вода чудова, — промовляю я, роблячи кілька обережних кроків углиб. — Тепла, комфортна…

— Ти ніби створена для цього озера, — каже ельфей після короткої паузи. — Воно прийняло тебе одразу.

— Прийняло? — усміхаюся я. — У тебе вода звучить як жива істота.

— А хіба ні? — відповідає він, злегка нахиляючи голову. — Серце Лісу — це не просто місце. Воно живе. І тепер — пам’ятатиме тебе.

Я усміхаюся й занурююся у воду з головою. Пливу все далі, відчуваючи, як тіло стає легким. На якусь мить забуваю про все — навіть про Кайлена. Є лише я, вода й тихе мерехтіння сонця на хвилях.

Коли підводжу голову й озираюся, камінь, на якому сидів Кайлен, порожній.

— Кайлене?! — гукаю, і мій голос розчиняється у тиші.

Відповіді немає. Лише відлуння лісу — шелест листя, плескіт води.

— Прокляття… — бурмочу я. — І куди він подівся?

Купатися вже зовсім не хочеться. Виходжу на берег, вода стікає по ногах, залишаючи на шкірі блискучі сліди. Сідаю на камінь, де лежить моя сукня і вінок, оглядаюся навколо — ні душі. 

— І як мені тепер повернутися? — тихо кажу сама до себе. — Я ж навіть не знаю, куди йти.

Обіймаю коліна руками, схиляю голову, і в грудях наростає легке тривожне відчуття самотності.