ᕙ⁠ Розділ 14 ᕗ

Ми з Кайленом ідемо ринковою площею, де повітря пахне медом, м’ятою і ще чимось незвичайним — ніби свіжою травою після дощу. Навколо вирує життя: феї перелітають з прилавку на прилавок, ельфи торгуються, сміються, хтось грає на тонких срібних флейтах.

Зупиняємось біля прилавку, де старенька ельфея розкладає випічку. Її крила — напівпрозорі, тонкі, як у метелика, — трохи тремтять від руху повітря. Волосся сріблясте, легке, спадає на плечі поверх темно-пурпурової сукні.

На прилавку лежать круглі булки з квітами просто на тісті. Пелюстки ледь втиснуті всередину, частина — зверху, як прикраса. Від них йде незвичний запах — щось між медом і травами.

Я нахиляюся ближче до Кайлена.

— Це що, хліб? — запитую невпевнено.

— Квітковий хліб, — пояснює він, підходячи до мене. — Його печуть із меленого ельдарійського зерна, настою ромашки, меду дикої акації, пелюсток лаванди, троянд і пилку.

Зиркаю на нього.

— І це можна їсти?

— Можна, — усміхається він. — Навіть потрібно.

— А можна спробувати? — запитую, дивлячись на ельфею за прилавком.

— Звичайно, — відповідає вона спокійно і кладе мені на долоню невеликий шматочок теплої булки, золотисто-коричневого кольору, із ніжними рожевими і фіолетовими пелюстками, що видніються всередині м’якушки.

Я обережно кусаю. Смак дивний — солодкуватий, але водночас трохи терпкий. І все ж він мені подобається.

— Дивний, але смачний, — кажу я нарешті.

Кайлен киває, а ельфея усміхається… проте її усмішка швидко зникає. Вона дивиться на мене пильніше, довше, ніж треба. У її очах з’являється настороженість.

— У тебе людська аура, — промовляє вона пошепки. — Давно не бачила таких у Лореталі.

Кайлен одразу напружується. Його голос залишається рівним, але в ньому чути сталь:

— Вона під моїм захистом.

Ельфея киває, проте я помічаю, як кілька інших торговців обертаються у наш бік. Хтось стишує голос, інші — перешіптуються. Відчуваю, як їхні погляди впиваються в мене: недовіра, цікавість, страх.

— Щось не так? — тихо питаю, дивлячись на Кайлена.

Він на мить мовчить, потім зітхає.

— Вони впізнали тебе, — говорить ледь чутно. — Для них ти не просто ельфійка. Ти донька Алерона.

Його слова, наче крижана вода, пробігають по шкірі.

Навколо чути перешіптування:

— «Це вона…»

— «Донька Алерона…»

— «Проклята кров…»

Мені стає важко дихати. Серце стискається. Я не знаю, як реагувати — заперечити? Втекти? Але в очах Кайлена я бачу лише холодну впевненість.

— Краще підемо, — каже він спокійно. — Тут забагато очей. Я покажу тобі озеро — його називають Серцем Лісу. Там тихо.

— А як же ельфійська їжа, звичаї? — намагаюся жартом зняти напругу.

Він лише злегка усміхається.

— Я тобі все розповім. Але зараз — не час. Той, хто щойно шепотів ім’я твого батька, був його другом. А двоє інших — його поплічники.

— У нашому світі його знали як Алерон, — додає Кайлен.

Я ковтаю повітря.

— А маму?

Він кидає на мене короткий, але м’який погляд.

— Ліель, — відповідає просто.

І коли охоронець вимовляє це ім’я, у грудях стискається щось тепле й болюче водночас.

Наче пам’ять, яку я не можу згадати, але яка живе десь глибоко — там, де моє серце вже давно чекало відповіді.

Кайлен бере мене за руку й веде вузькою вуличкою, подалі від ринку. Шум голосів поступово стихає, лишається тільки шелест вітру між дерев’яними будівлями. Десь за спиною я все ще чую уривки шепотів, але він не обертається — і я теж.

Ми виходимо на простору галявину. Звідси видно верхівки дерев і частину міста, що губиться між пагорбами. Кайлен зупиняється й повертається до мене.

— Звідси буде швидше, — промовляє спокійно.

Я одразу розумію, що він має на увазі. Його крила вже трохи розгорнуті — зелені, з відливом, ніби світло проходить крізь молоде листя.

— Знову летіти? — питаю, намагаючись не показати, що всередині все стиснулося.

— Так, — його погляд стає серйозним. — Тобі не сподобалося?

— Сподобалося, але я хочу літати сама, а не поряд із тобою.

— Сама? — його брови піднімаються, але очей не відводить від мене. — У тебе ж немає крил, Аврелія.

— Тимчасово, — відповідаю я, схрещуючи руки. — Ти ж сам казав, що вони з’являться. Але коли?

Кайлен усміхається куточком губ, і його погляд стає трохи м’якшим.

— Коли настане час, — відповідає спокійно. — Крила не просто виростають, Аврелія. Вони прокидаються, коли ти навчишся слухати світ навколо себе. Ліс, руни, саму себе.

Я зводжу брову.