ᕙ⁠ Розділ 13 ᕗ

~Аврелія~

Я дивлюся на Кайлена, намагаючись зрозуміти, чи справді він серйозно. Його крила поки складені за спиною — зелені, з легким відливом, що мерехтить у світлі кристалів, мов листя, крізь яке пробивається сонце. Невже центр міста так далеко, що ми не можемо просто дійти пішки?

— Ти серйозно? — перепитую, не приховуючи сумніву. — Хочеш, щоб я полетіла… з тобою? А не простіше просто піти, на своїх двох?

Він усміхається, і ця усмішка така спокійна, тепла, що на мить мені навіть стає ніяково за власний страх.

— А ти боїшся? — запитує тихо, з ледь помітною насмішкою, але без знущання.

— Ні, — зізнаюся, хоча серце калатає так, ніби от-от вистрибне. — Просто… я ніколи не літала.

— Тоді час почати, — пропонує ельфей і простягає руку.

Я не встигаю навіть відповісти, як Кайлен обережно кладе руку мені на талію, нахиляється трохи ближче — і в наступну мить я вже в нього на руках. Від несподіванки зойкаю й хапаюся за його шию.

— Ти… що робиш?! — виривається з мене, хоч усередині щось тремтить не від страху, а від того, як близько він зараз.

— Лечу, — усміхається куточком губ. — А ти тримайся.

Його крила розгортаються з тихим шелестом, і вже за секунду нас підхоплює вітер. Повітря прохолодне, пахне лісом і травами. Ми піднімаємось усе вище. Я ховаю обличчя йому в плече, бо вітер лоскоче шкіру, а ще — поряд із ним дивно спокійно.

Кайлен тримає мене міцно, ніби боїться, що я розчинюся в повітрі. Його долоня тепла, впевнена, а груди рухаються в ритмі польоту — рівно, заспокійливо.

— Можеш розплющити очі, — чую його голос просто над вухом. — Ми вже над містом.

Я підводжу погляд і не можу повірити, що бачу це насправді. Під нами — Лореталь. Місто, яке я знала лише з казок, які розповідали батьки, коли я була дитиною. Вони говорили, що це місто ельфів і фей, сховане в старих пагорбах та лісах. Я завжди думала, що це просто легенда.

Але тепер я бачу його своїми очима. Головна площа Лореталю розташована під велетенським деревом, а гілки тягнуться високо вгору, утворюючи природний дах. У стовбурі видно вікна й двері — там розташовані житла, сходи та невеликі тераси. На ринковій площі людно. Уздовж вулиці стоять ряди дерев’яних прилавків, накритих кольоровими шатрами. Торговці пропонують свої товари. Далі від ринку піднімаються кам’яні сходи, що ведуть до житлових будинків. Вони вбудовані просто в деревах. Більшість будинків мають гострі дахи, різьблені балкони та тепле світло у вікнах.

Між рівнями міста перекинуті дерев’яні мости. Нижче видно річку, що тече крізь ущелину, а десь у далині шумить водоспад. Над усім цим панує спокій — тут немає гучних звуків чи метушні великих міст. Лореталь виглядає так, ніби його не будували, а він виріс сам — у злагоді з природою.

Я не знаю, як описати відчуття. Це не просто краса — це щось глибше, як спогад, який не належить мені. Лореталь здається знайомим, хоч я ніколи тут не була. І коли Кайлен повільно знижує політ, я ловлю себе на думці, що боюся порушити тишу. Місто з казок виявилося справжнім. І воно виглядає навіть спокійніше, ніж я могла уявити.

Кайлен дивиться на мене,  і в його погляді — тепло.

— Бачиш? — каже тихо. — Не так страшно.

Я киваю, усміхаючись.

— Навіть краще, ніж я могла уявити.

— Це головна площа Лореталя, — пояснює ельфей, коли ми торкаємось землі. — Тут збираються торговці, мандрівники, і… ті, хто любить співати замість говорити.

Я вдихаю повітря — воно пахне м’ятою, медом і чимось ще… знайомим, але давно забутим.

— Я не знала, що світ може бути таким, — шепочу.

— Просто ти давно не дивилася на нього з висоти, — відповідає він.

Я підводжу погляд — і зустрічаю його очі. У них немає ані жарту, ані холодної відстороненості, лише спокій і тепло. І мені здається, що цей момент я запам’ятаю надовго.