ᕙ ⁠Розділ 12 ᕗ

~Кайлен~

Аврелія ще виглядає блідою, хоч і намагається приховати втому. Той сон явно вибив її з рівноваги — і не дарма. Якщо Тейрон уже знайшов шлях до її свідомості, часу залишилося не так багато. Але зараз я бачу в її очах не страх, а розгубленість, і, чомусь, це лякає мене більше.

Вона не повинна тонути в цьому. Поки не навчиться контролювати руни, їй потрібен спокій.

— А тепер, мабуть, тобі варто трохи відволіктися від усіх цих думок, — кажу, випрямляючись і розправляючи крила, щоб розім’яти спину. — Хочеш, прогуляємось містом? Я покажу тобі Лореталь таким, яким його бачу я — з ароматом м’яти в повітрі, музикою ринкових вулиць і світлом, що живе в кожному кристалі. А ще розповім про наші звичаї… і нагодую тебе справжньою ельфійською їжею. Обіцяю, після цього ти забудеш, що таке людська кухня.

Аврелія піднімає погляд — трохи здивований, але в ньому вже немає того страху, що був раніше.

— І що, у вас тут кожен охоронець так вміє зацікавлювати обідом та прогулянками містом? — кидає з ледь помітною насмішкою, але голос м’якший, ніж зазвичай.

— Тільки тих, кого варто, — відповідаю, нахиляючись трохи ближче, щоб вона почула навіть найспокійніший відтінок мого тону.

— Добре, я згодна, — усміхається ельфея, — мені цікаво спробувати вашу їжу, якщо ти справді кажеш, що вона смачніша за людську. Втім, мені напевно, слід переодягнутися, — кидає погляд на свою нічну сорочку. — Не піду ж я так.

— Не переймайся, — кажу я. — Я покличу Еліссу, вона щось для тебе підбере з нашого одягу.

Я виходжу з кімнати, підіймаючись гілковими сходами до кімнати сестри. Стукаю у знайомі двері.

— Еліссо, ти вдома?

— Так заходь, братику, — чую дзвінкий голос.

Усередині пахне квітами та пилком. Сестра стоїть біля вікна, розчісує волосся гребенем зі срібної кори.

— У мене для тебе прохання, — промовляю. — Я вирішив показати Аврелії місто. Хочу трохи відволікти її й допомогти звикнути до Лореталя.

Елісса одразу відкладає гребінь і кидає на мене погляд, усміхаючись.

— Чудова ідея, — вимовляє вона. — Я вже думала, що ти збираєшся тримати її під замком, поки ельфея не навчиться керувати магією рун.

— Дуже дотепно, — бурмочу я, ледве стримуючи посмішку. — Підбери їй щось зручне.

Елісса киває і повільно прямує до своєї шафи, а я лишаюся на дворі, вдихаючи прохолодне повітря й прислухаючись до тихого шелесту листя. Порожнеча довкола підсилює думки про Аврелію. Дивні, незвичні почуття тягнуться до неї, навіть коли вона не поруч. Уявляю, як вона обирає одяг, як усміхається — і від цього серце стискається, а в грудях з’являється щось нове: тепле й непоясненне.

Руки сплетені за спиною, плечі трохи напружені, а думки блукають від одного моменту до іншого, ніби намагаючись зрозуміти, що це за відчуття. Ловлю себе на легкому хвилюванні, такого раніше зі мною ніколи не було.

Дивлюся на кам’яну доріжку й буцаю камінчик кінчиком черевика, відчуваючи, як невеликий звук відлунює в тиші.

— Кайлене, — чую ніжний голос і обертаюся.

Переді мною стоїть Аврелія. На ній — сукня кольору глибокого моху, шита з легкого, майже живого полотна, що тихо коливається від кожного руху. Візерунки нагадують переплетіння гілок і ліан, а золоті нитки у вишивці мерехтять, мов сонячне проміння, що пробивається крізь лісовий серпанок. Довгі рукави спадають до зап’ясть, прикрашені дрібними перлинами й крихітними самоцвітами.

На волоссі — вінок із висушених квітів, листя та тонких пагонів, що ніби ще дихають лісом. У цьому вбранні вона здається мені найкрасивішою з усіх ельфей, яких я коли-небудь бачив.

— Дуже гарна сукня, — вимовляю відчуваючи, як слова виходять самі, — тобі невимовно пасує. Навіть не скажеш, що ти з людського світу. Ти справді чарівна, Авреліє.

Вона сором’язливо опускає погляд, і на щоках з’являється рум’янець.

— Дякую… Мені ніхто й ніколи не робив таких компліментів.

— Ти жартуєш? — усміхаюся я. — Вони напевно сліпі, що не помічали твою справжню красу, якою я просто зачарований.

— Дякую, — тихо усміхається Аврелія, і ця усмішка злегка заворожує мене.

— Ну що, полетіли? — запитую, намагаючись додати трохи легкості в голос.

— Ем… Як? В мене ж немає крил.

— Це поки що. Далі вони обов’язково з’являться, потрібен час. А зараз  я можу сам покатати тебе.