ᕙ⁠ Розділ 11 ᕗ

— Як ти почуваєшся? — нарешті запитує Кайлен, нахиляючись трохи ближче. Його голос м’який, але в ньому відчувається прихована тривога.

— Не знаю, — відповідаю чесно. — Мені снився ліс… темний, оповитий туманом, дерева без листя, деякі з корінням, що гнило. Все було так… реально. Той ліс, голос, руни… І він.

Кайлен стискає губи, погляд коротко опускається, а потім знову зустрічається з моїм.

— Тейрон, — промовляє він тихо, майже неохоче.

Я завмираю.

— Ти знаєш його?

Ельфей не відповідає одразу. На мить у його очах з’являється тінь — така глибока, що мені здається, ніби він теж бачив цей сон. А може, щось гірше.

— Його ім’я краще не вимовляти, — каже нарешті. — Якщо він з’явився у твоїх снах, значить, він уже почав діяти.

Від його слів мене пронизує холод.

— Але… чому?

Кайлен мовчить. Його пальці стискають підлокітник крісла, наче він бореться сам із собою. Потім говорить — спокійно, але твердо:

— Бо в тобі є те, що він хоче.

Я вдихаю різко.

— Ти говориш про силу рун, так?

— Саме так, — тихо каже Кайлен. — Вони були в тобі від самого народження, просто спали, чекаючи моменту, коли прокинуться. І тепер цей момент настав.

Він нахиляється ближче, погляд зупиняється на моєму зап’ястку, де руни ледь помітно мерехтять під шкірою.

— Ти — остання з роду хранителів рун, Авреліє. Єдина, хто здатна не лише відчути їхню силу, а й керувати нею.

Я дивлюся на нього, намагаючись зібрати думки докупи.

— Але чому я? Чому ці руни в мені? І який до цього всього має стосунок ліс?

Кайлен повільно зітхає, наче зважується, чи сказати правду.

— Бо саме твій рід був тим, хто наклав закляття на заборонений ліс, — вимовляє він. — Твій батько та мати зробили це, щоб зупинити війну між темними й світлими ельфами.

Закляття мало стримати батька Тейрона й його армію, замкнути їх у тінях. Але... кожне закляття має ціну.

Його слова падають, наче камені. Мені важко повірити.

— А Тейрон?

— Тейрон хоче використати тебе, щоб повністю зняти це закляття. Але не заради порятунку, — голос Кайлена твердішає. — Він прагне звільнити свого батька з рабства тіней, і відновити стару владу.

Я притискаю долоню до грудей, намагаючись сповільнити подих. Серце гупає, а в голові рояться думки. Виходить… батьки не просто малювали руни, розповідали казки про ельфів і фей. Вони знали. Готували мене.

— Ти маєш допомогти лісу, — каже ельфей тихо, але в його голосі відчувається непохитна впевненість. — Це твоє призначення, Авреліє. Не як людини. Як хранительки.

Його слова ще довго звучать у мені — важкі, але водночас правильні.

— І як… я можу допомогти лісу? — питаю тихо, хоч голос злегка тремтить. — Я ж навіть не знаю, як користуватися цією силою.

Я мовчу, ще не зовсім усвідомлюючи все почуте. Кайлен дивиться на мене уважно, його погляд спокійний, але в ньому відчувається сила, яка може зупинити будь-кого.

— Ти не залишишся сама з цим, — каже він, нахиляючись ближче. — Я покажу тобі, як керувати рунами. Як відчувати ліс. Як відрізняти справжнє від ілюзії.

Я дивлюся на нього здивовано.

— Тобто… ти навчиш мене?

Кайлен киває.

— Так. Ти повинна розуміти, що руни — не просто символи. Вони живі. Вони відгукуються на твої емоції, на твої думки. І поки ти не навчишся їх контролювати, вони можуть бути небезпечними — не лише для тебе, а й для лісу.

Я вдихаю глибоко, намагаючись зібрати сміливість.

— Добре… я хочу навчитися.

— Молодчинка, — тихо каже Кайлен, і в його голосі звучить легка усмішка. — Почнемо з простого. Відчуй магію рун у собі. Не думай, не аналізуй. Просто відчуй.

Я закриваю очі, руки тремтять. Легке тепло розливається по зап’ястку, де світяться руни. Я прислухаюся… і відчуваю, як дивний пульс поширюється по всьому тілу.

— Відчуваєш? Це твоя сила.

І хоча мені страшно, всередині прокидається відчуття, що я можу зробити більше. Що ліс і я — не окремо, а разом. І що це лише початок.