ᕙ ⁠Розділ 10 ᕗ

~Аврелія~

Мені сниться ліс — густий, темний, оповитий холодним туманом. Дерева стоять голі, мов тіні самих себе, а в деяких з них гниє коріння, ніби життя повільно витікає з-під землі. На чорних стовбурах проступають руни — старі, забуті, але вони світяться золотим сяйвом, що пробиває пітьму.

Я йду між ними тихо, крок за кроком, і єдиний звук, який чую — м’який шепіт, що ледь торкається слуху.

«Аврелія... врятуй нас...»

Голос розчиняється в тумані, ніби сам ліс говорить до мене, просить про допомогу. Але як я можу йому врятувати, якщо сама нічого не знаю — ні про руни, ні про цей світ?

Батько колись намагався навчити мене розуміти їх — ці древні символи, говорив, що в них прихована сила. Але тоді мені було байдуже. Я не слухала. А тепер... тепер я б віддала все, аби зрозуміти, що вони означають. І хто він — той ельф із темним волоссям, чия тінь з’являється у моєму сні.

Я зупиняюся посеред лісу. Туман густішає, обіймає мене крижаним подихом. Повітря важке, кожен вдих — наче ковток диму. Здається, що навіть дерева тут шепочуться між собою.

І тоді — кроки. Ледь чутні, але чіткі. Вони наближаються.

З туману виходить він — високий, у темному плащі, що поглинає місячне світло. Чорне волосся, що спадає на плечі, а очі світяться насиченим глибоким відтінком. Його погляд пронизує наскрізь, і від нього мороз пробігає шкірою.

— Хто ти?.. — виривається в мене.

— Мене звати Тейрон, — відповідає він, його голос глибокий, оксамитовий, але в ньому чути силу. — І якщо ти тут — значить, пробудження почалося.

— Яке пробудження? — повторюю, намагаючись зрозуміти. — Ти про що говориш?

Ельф підходить ближче. Від його присутності віє не світлом, а тінню.

— Ти відчуваєш, як ліс кличе тебе? — запитує він. — Він пам’ятає твою кров. Кров тих, хто колись захищав його, а потім... зрадив.

Моє серце стискається. — Зрадив? Хто?

Тейрон на мить мовчить, погляд його стає темнішим.

— Твій рід.

Мені здається, що земля під ногами тремтить. Слова зависають у повітрі. Вітер здіймає туман, його силует починає розчинятися, а я тягну до нього руку, та пальці стискають лише холодне повітря.

— Почекай! — кричу. — Хто ти насправді?!

Його голос долинає вже здалеку, немов шепіт у вітрі:

Тиша. Лише шум дерев і гул у вухах. А потім, коли здається, що він зник, ледь чутно долинає голос — низький, холодний:

— Скоро дізнаєшся.

Я різко розплющую очі. Серце гупає так сильно, що здається — зараз вирветься з грудей. Дихаю часто, рвано, намагаючись зрозуміти, де я.
Наді мною — дерев’яна стеля, поруч — тепле, м’яке світло від чогось, що схоже кристали, запах сушених трав і чогось знайомого, заспокійливого.

Я тут… не в лісі.

Повітря спокійне, тихе. Я озираюся — і помічаю його. Кайлен сидить поруч, у кріслі біля ліжка, трохи нахилившись уперед, спить, спершись підборіддям на руку. На його обличчі — втома, але водночас щось м’яке, майже людяне. Волосся впало на чоло, а крила злегка тремтять у сні, відбиваючи світло кристалів на стіні.

Я не дихаю, просто дивлюся на нього. Моє серце трохи заспокоюється. Попри всю нереальність того, що трапилося, поруч із ним я відчуваю безпеку, яку складно пояснити словами. Його присутність спокійна, впевнена, змушує відпустити страх.

Дивлюся на нього довше, і в серці з’являється думка, яка ледь не лякає: він… красивий. Дуже красивий.

Обережно торкаюся зап’ястка — руни світяться вже не так яскраво, м’яко, спокійно, ніби теж сплять. А в голові ще звучить чужий шепіт із мого сну:

«Скоро дізнаєшся…»

Мурашки пробігають по спині.

Кайлен повільно ворушиться, потягується й відкриває очі. Спочатку вони трохи затуманені, потім його погляд фокусується на мені.

— Ти… прокинулася.

— Схоже, так, — кажу тихо, ще не зовсім розуміючи, що додати.

Між нами зависає коротка тиша. Я намагаюся не думати про сон, але образ темного ельфа, що маячив переді мною, ще яскраво стоїть у пам’яті. І чомусь здається, що Кайлен знає більше, ніж дозволяє собі сказати.