ᕙ ⁠Розділ 9 ᕗ

~ Тейрон ~

Тиша. Густа, як чорна смола. Лише дихання лісу — хрипке, повільне, мов умираюче серце. Я стою посеред темряви, серед своїх тіней, і відчуваю її — доньку Алерона. Її світіння ще відлунює в мені, мов жар у холодному попелі.

Кайлен думає, що врятує її.

Дурень.

Він навіть не розуміє, що вже відкрив двері, через які темрява увійде в Лореталь.

Я бачив це у видіннях. Кров змішаної — феї та ельфа — це ключ. Вона не просто може зняти чари. Аврелія може їх змінити. Повернути рівновагу — або зруйнувати все.

І я знаю, яку сторону вона вибере.
Кожен, хто торкається світла, зрештою бачить, як воно обпікає.

Ступаю вперед, і земля під ногами ніби вдихає. Деревне коріння ворушиться, наче слухає.

— Донька Алерона… — шепочу, і темрява відповідає мені низьким, майже живим гулом. — Нарешті.

Вони вигнали мене з Лореталю. Назвали зрадником, бо я не скорився їхнім законам.

Але я не шукав влади. Я шукав правду.

Ліси гниють, магія гасне, а феї й ельфи продовжують грати у свої ідеальні казки, ніби не помічають, як темрява зсередини пожирає їхні серця. Вони бояться мене, бо я бачу те, чого не хочуть бачити.

Я торкаюся дерева, і кора під пальцями чорніє. Так, я став тим, ким вони мене зробили. Тінню. Але світло не може існувати без неї.

Кайлен думає, що він її охоронець. Але навіть охоронець не може зупинити долю.

Коли вона прокинеться, її руни покличуть мене знову. Бо сила не належить світлу чи темряві — вона належить тому, хто має волю її прийняти.

— Скоро, Аврелія, — кажу я в темряву, і мої губи ледь торкається посмішка. — Ти сама прийдеш до мене. Не через страх. Через істину.

Темрява навколо ворушиться, і в її глибині спалахує світло рун — моїх. Вони чорні, як попіл, але живі. Магія відповідає мені. Ліс слухає. І скоро весь цей світ теж буде.

Я спускаюся нижче — туди, де повітря важке від тіні, а світло давно здалося. Дракенталь спить, але його сон ніколи не буває мирним. Коріння дерев тут — не просто коріння. Вони рухаються, стискаються, пульсують, як живі жили землі.

Темрява тут не зло. Вона — життя без ілюзій.

Моє поселення — серце лісу, укрите чорними квітами, які світяться вночі тьмяним синім відлиском. Кам’яні арки, сплетені з гілок, що давно втратили листя, ведуть у залу. У центрі — древній вівтар, вирізьблений із обсидіану. На ньому горить полум’я, темне, як нічне небо без зірок.

Я підходжу ближче, і воно відповідає мені — тінь у вогні коливається, формуючи людські риси.

— Повелителю, — чується шепіт.

Я киваю, не дивуючись. Тіні завжди говорять перші.

—  Кайлен встиг її перехопити, — промовляю.

— Охоронець… — темрява стискається, шепіт стає жорсткішим. — Він піде проти вас.

— Я не боюся охоронців. — Я проводжу рукою по поверхні вівтаря, і темне полум’я спалахує вище. — Його віра — сліпа. Він не розуміє, що світло теж гниє, якщо його не очистити.

Мої пальці торкаються кулі, що лежить поруч — кристал, у якому зберігаються відлуння рун.

У ньому миготить щось схоже на жіноче обличчя. Ледь видиме, майже прозоре. Аврелія.

— Ти навіть не уявляєш, хто ти, — кажу я майже лагідно. — У твоїй крові — ключ, у твоєму страху — сила. І коли Кайлен почне тебе вчити, він сам приведе тебе до мене. Бо він — частина тієї самої рівноваги, яку я маю зруйнувати.

Я піднімаю погляд. На стінах — стародавні символи, вирізьблені моїми руками. Колись вони були рунами світла, тепер — моїми власними. Темними.

Кожна — частина істини, яку вони не змогли прийняти.

Темрява не знищує. Вона показує справжнє. Світло — бреше. Воно приховує біль за блиском.

Я повертаюся до тіней, і вони розступаються. З темряви виходять троє. Мої воїни. Темні ельфи, у чорних плащах, зі світлом, що відбивається в очах, мов у гладкій сталі.

— Її треба спостерігати, — кажу я. — Вона поки що слабка, але кожен дотик магії розбудить у ній більше.

Один із воїнів киває.

— Вона в Лореталі. Під захистом охоронця.

— Захист? — я посміхаюся тихо, без радості. — Немає захисту від власної долі. Навіть Кайлен цього не зупинить.

Я ступаю до отвору в стіні, що виходить на прірву. Переді мною — темне море туману, яке ховає древні руїни.

Дракенталь дихає. І з кожним вдихом його темрява стає сильнішою.