ᕙ⁠ Розділ 8 ᕗ

Зітхаю, намагаючись осмислити все, що відбувається, і різко відступаю на крок.

— Хто ви такі, щоб вирішувати, що мені тут безпечно? — питаю, намагаючись, щоб голос не тремтів, хоча всередині серце б’ється шалено.

Кайлен не відступає, його погляд лишається непохитним.

— Я той,  хто буде оберігати, поки ти сама не зможеш цього робити.

— Тобто я — твоя здобич? — різко перепитую, нарощуючи іронію в голосі, хоча всередині відчуваю, що страх не дає мені логічно мислити.

Кайлен злегка нахиляє голову, його крила ледве чутно ворушаться, немов відгукуються на мої слова.

— Ні, — голос його низький, рівний, майже спокійний. — Я не мисливець, а ти не здобич. Я твій охоронець, Авреліє. У давньому пророцтві сказано про доньку Алерона, яка одного дня повернеться з людського світу. І за тим же пророцтвом я мав бути тим, хто захистить тебе від темряви й приведе до Лореталю — лісу добрих ельфів і фей. Ти вже в ньому.

Він говорить це не театрально, а просто, як людина, що констатує факт.

— Магія твоїх рун давно посилала сигнал, — додає Кайлен. — Я відчув його здалеку. І ось ти тут.

Я стою, ніби мене прибило до підлоги. Охоронець. Пророцтво. Якийсь Алерон. Магія рун. У голові все перемішалося.

— Ти що, знущаєшся? — слова вириваються різкіше, ніж я хотіла. — Я навіть не знаю, де я опинилася! А ти мені про якогось охоронця, пророцтво, магію рун, доньку Алерона розповідаєш. І взагалі… мого батька звали Арсеній.

Його зелені очі дивляться на мене так уважно, що хочеться відвернутися, але я тримаю погляд.

— Ти у світі, куди люди зазвичай не потрапляють, — відповідає він так само спокійно. — Світ фей, рун і древніх законів. І ти не мала б бути тут, але… — Кайлен переводить погляд на мою руку, де руни світяться теплим світлом, — твоя кров сама відкрила шлях.

Ельфей не кричить, не переконує, не грає героя. Просто каже те, що знає. А мені стає ще важче дихати, бо десь у глибині все це починає звучати правдоподібно.

— Чому ти кажеш, що ти мій охоронець?

— Бо ти не виживеш тут сама, — його голос стає твердішим. — Цей світ небезпечний навіть для тих, хто народився в ньому. А для тебе… особливо. Тому мені наказано берегти  тебе.

У мене всередині все холоднішає. «Наказано?» Отже, хтось ще знає про мене? Хтось чекає на мене?

— Я… я не просила, щоб мене сюди тягнули, — шепочу я.

— І все ж ти тут, — спокійно відповідає Кайлен. — І тепер від тебе залежить більше, ніж ти думаєш.

— Хто наказав тобі? — різко питаю я, зробивши крок назад. — Хто взагалі мав право вирішувати, що зі мною буде?

Його погляд стає серйознішим, майже різким.

— Рада. Старші феї знали, що ти прийдеш. Вони чекали цього дня десятиліттями.

— Чекали? — я відчуваю, як у мене в грудях усе обривається. — Але… як вони могли знати про мене? Я ж… звичайна!

Кайлен хитає головою, повільно, ніби намагається підібрати слова.

— Ні, Авреліє. Ти не звичайна. Твої батьки походили звідси. І коли вони пішли у світ людей, то знали, що одного дня кров нагадає про себе.

Я відсахуюся, відчуваючи, як серце шалено калатає.

— Брехня! Мої батьки… вони померли, кілька років тому. Вони не мали нічого спільного з цим!

— Вони приховали правду, щоб захистити тебе, — спокійно відповідає Кайлен. — Але тепер руни пробудилися, і зворотного шляху немає.

Відчуваю, як у горлі пересихає. Хочеться закричати, заперечити, втекти — але ноги ніби приросли до землі.

— Тобто я теж ельфея, як і ви обоє? — слова виходять ледь чутними.

Кайлен киває.

— Ти — більше, ніж просто ельфея.  І саме тому мене призначили твоїм охоронцем. Бо в цьому світі багато тих, хто захоче використати тебе.

— Ні… — я хитаю головою, відступаючи назад. — Ти просто божевільний. Ельфея? Я? Це маячня!

Кайлен робить крок уперед.

— Якби ти була лише ельфеєю — все було б простіше. Але твоя сила інша, змішана. І саме вона пробудила руни.

— Що? — я ледь не захлинаюся від здивування. — Змішана?..

— Твоя мати була феєю, — каже він, голосом, у якому звучить повага. — А твій батько… ельф із роду хранителів рун.

Мене ніби вдаряють. Як таке взагалі можливо?

— Це неможливо… мій батько був… просто людиною. Він любив книги, писав нотатки, збирав історії…

— Саме так, — перебиває ельфей. — Бо ельфи-хранителі завжди тягнуться до знань і залишають сліди у світі людей. Тато залишив тобі ключі, але ти ще не вмієш їх читати.

Я різко згадую про свою сумку, батьковий блокнот, книги. Де вони?

— А де моя сумка? — запитую, намагаючись стримати тривогу.

Елісса швидко зникає з кімнати і повертається через кілька секунд, тримаючи блокнот і кілька книг.

— Вибач, — говорить вона, опускаючи очі, — але сумку довелося знищити, як і всі твої людські речі.