ᕙ ⁠Розділ 7 ᕗ

Стискаю руками поділ сорочки. Це точно не сон. Але тоді хто приніс мене сюди? І навіщо?

— Нарешті прокинулася, — тихий мелодійний голос змушує мене здригнутися.

Я різко обертаюся — і завмираю.

В проході стоїть істота, така гарна, що серце робить різкий стрибок. Вона не дівчина — принаймні, не зовсім. За спиною — прозорі крила, що переливаються золотавим сяйвом, довге світле волосся, а вуха — тонкі, загострені, як у героїв татових малюнків.

Я машинально проводжу рукою по волоссю — і завмираю. Вуха. Вони здаються іншими — гострішими, ніж були. Я торкаюся краю, і крізь пальці проходить легке поколювання, ніби шкіра ще не звикла до нової форми. Серце стискається.

«Що зі мною відбувається?.. — думки плутаються, наче вузли. — Невже я одна з них? Але ж це неможливо… Я ж людина… чи вже ні?.. Хто я насправді?»

— Хто ви? — питаю я, голос тремтить більше, ніж хотілося б.

Вона ледь усміхається.

— Мене звати Елісса, — промовляє м’яко, але в її голосі чується сила. — Я ельфея — дитя феї та ельфа. Ти в безпеці. І схоже… твоя істинна природа нарешті прокинулася.

Мені стає важко дихати. Так, я бачила. У батькових малюнках. Фей з прозорими крилами, що світилися м’яким сяйвом, і ельфів з витонченими обличчями та вухами, мов з іншого світу. Я колись сміялася з того, називала це казками... Невже це правда? І я ельф? Та це ж абсурд! Двадцять років я жила як звичайна людина, а тепер — у незрозумілому місці, серед істот із легенд… і з вухами, яких у мене вчора ще не було. Звучить, як якийсь сюрреалістичний жарт долі.

— Ти... фея? — нарешті вимовляю, ковтаючи повітря, яке здається надто густим. — Але ж… фей не буває. Це вигадки.

Елісса дивиться на мене довго, погляд м’який, але в ньому є щось невимовно сумне.

— Для людей — так, нас не існує. Вони не здатні побачити те, що приховане від їхніх очей. Але ти… — вона робить крок ближче, і її голос стає тихішим, майже шепотом, — ти не людина. Ти — одна з нас.

Я відступаю на крок. У голові калатає одна думка: ні, цього не може бути. Але шкіра пам’ятає дотик, і він занадто справжній, щоб бути маренням.

— Де я?

— У домі, який захистить тебе. І поки тобі краще відпочити.

Я не знаю, чи довіряти ельфеї. Її погляд ковзає до мого зап’ястка — руни там все ще пульсують м’яким світлом, у такт серцю.

— Цікаво… — шепоче Елісса, але більше нічого не пояснює.

Я хочу поставити сотню запитань, але слова застрягають у горлі. Все, що я відчуваю — це як щось нове, незнайоме й древнє оживає всередині мене.

Стою, обіймаючи себе руками, ніби це може захистити від усіх питань і тривог, що стискають груди. Але раптом у дверях з’являється ще одна постать.

Він.

Той самий, кого я бачила перед тим, як усе потемніло. Срібне волосся зелені очі, крила глибокого зеленого кольору. Його погляд зустрічається з моїм — прямий, серйозний, наче цей чоловік уже знає більше про мене, ніж я сама.

Я машинально відступаю на крок назад.

— Це ви… — виривається в мене, хоч я навіть не впевнена, чи правильно пригадую його обличчя.

Він не відповідає одразу. Повільно заходить у кімнату, зупиняється на відстані витягнутої руки. Його присутність заповнює простір так, що мені важко дихати.

— Я радий, що ти прокинулася, — каже рівним голосом. — Тут тобі нічого не загрожує.

— Хто ви? — питаю тихо, але з відтінком виклику. Я хочу знати, з ким маю справу.

Ельфей дивиться мені прямо в очі, ніби зважує, чи можна довіряти мені навіть крихту правди. Потім коротко відповідає:

— Той, хто врятував тебе.

Я стискаю кулаки. Цього замало. Але всередині, попри страх і розгубленість, є дивне відчуття… ніби я мала зустріти саме його.

— Мене звати Кайлен, а це моя сестра Елісса, — він говорить спокійно, навіть занадто впевнено, наче ситуація зовсім під контролем. — А тебе як звуть?

Вдихаю повітря глибше, намагаючись не показати розгубленості.

— Аврелія, — кажу коротко. Потім різко переводжу погляд то на нього, то на його сестру. — Це вона мене переодягнула… чи ви?

Кайлен ледь помітно усміхається, але не так, щоб насміхатися — радше щоб трохи розрядити напруження.

— Спокійно, — відповідає. — Це зробила Елісса. Я б не дозволив собі подібного.

Ельфея досі мовчки стоїть поруч, опускає очі, ніби соромиться.

— Ти була непритомна, — тихо додає вона. — Одяг з людського світу не захистив би тебе тут, тому я… подбала, щоб ти почувалася безпечно.

Я дивлюся на неї, потім знову на Кайлена. Ніби шукаю в їхніх обличчях щось приховане, пояснення, чому все відбувається саме так.