ᕙ ⁠Розділ 6 ᕗ

Я приземляюся на галявині перед своїм домом. Стара дерев’яна будівля, вбудована в стовбур велетенського клена, сяє теплими вогниками кристалів, що заміняють нам світильники. Тут пахне хвоєю, медом і сушеними травами. Дім. Єдине місце, де я дозволяю собі хоч трохи розслабитися.

Двері відчиняються ще до того, як я встигаю постукати ногою.

— Кайлене! — тонкий голос виривається в тишу, і на порозі з’являється Елісса, моя молодша сестра. Її довге сріблясте волосся відблискує в світлі кристалів, а бурштинові очі розширюються, коли вона помічає дівчину в моїх руках.

— Хто це?..

— Всередину, Елі, — кажу я коротко, не даючи їй часу засипати мене питаннями.

Вона відступає, і я переступаю поріг. Усередині тепло, пахне свіжим  квітковим хлібом і м’ятою. Я кладу ельфею на ліжко, накриваю м’якою тканиною. Її груди підіймаються важко й нерівно, але вона дихає. Це головне.

— Кайлене, — Елісса підходить ближче, опускає голос до шепоту, — її руни… вони світяться. Хто вона?

Я вдивляюся в лице ельфеї. Така тендітна й водночас небезпечно сильна.

— Вона донька Алерона, — кажу нарешті. — І тепер вона під моїм захистом.

Сестра прикриває рот рукою, очі сяють від шоку й страху водночас.

— Ти розумієш, що це означає? Ліси знову… зрушаться. Вони всі відчують її.

— Знаю, — відповідаю я твердо. — Але вона не залишиться одна.

Сідаю поруч із ліжком, не зводячи з  милого личка погляду. Вона й гадки не має, куди потрапила.

~Аврелія~

Я прокидаюся зовсім не розуміючи, де це. Спершу здається, що я досі сплю, бо таке місце не може бути справжнім. Помешкання дивне, навіть трохи химерне. Стіни не рівні, не пласкі.

Замість звичних вікон — три отвори у формі листків, крізь які пробивається м’яке світло. Воно нагадує відблиски сонця крізь кленове гілля.

У кутку стоїть різьблений стіл, на ньому глиняні чаші, щось схоже на хліб, мед та ягідний напій. Поруч невелика полиця з книжками, старі сувої, перев’язані мотузками.

Замість крісел — плетені з лози сидіння, застелені м’якими накидками. Підлога вкрита товстим шаром моху, що замінює килим, і ступати на нього неймовірно приємно.

А ліжко, на якому я лежу, зроблене з гілок, переплетених так, ніби їх сам ліс виростив під мою форму. На ньому розкидані легкі ковдри з тканини, тонкої, як павутинка, але теплої.

Опускаю погляд — і завмираю. На мені довга нічна сорочка, біла, легка, зовсім не моя. Серце стискається від тривоги. Хто мене переодягнув? Де мої речі?

Я підводжуся, намагаючись не робити різких рухів. Навколо — тиша. Нікого немає.

— Де я? — шепочу сама до себе, і цей шепіт здається надто гучним у цій тиші.

Серце тривожно калатає, але водночас мене тягне вперед, до дверей, що здаються частиною стіни. Торкаюся долонею — і вони м’яко відчиняються, ніби відчули мій дотик.

Я роблю кілька кроків, і все здається таким казковим, що навіть дихати боюся голосно. Але водночас у грудях росте неспокій — надто все чуже, надто ідеальне.

— Агов? — несміливо озиваюся. — Тут є хтось?

У відповідь — тиша. Лише легкий шелест у кронах дерева за вікном.