ᕙ ⁠Розділ 5 ᕗ

~Кайлен~

Я тримаю її на руках. Вона зовсім непритомна, тіло м’яке і безсиле. Руни на її зап’ястку світяться, і я відчуваю, що сила цієї ельфеї (ельф+фея) вже прокидається, навіть коли свідомість ще спить. Вона особлива. Дуже особлива. І ніхто не сміє її торкнутися.

Я чекав її. Не випадково. Стародавнє пророцтво говорило про доньку Алерона, яка колись повернеться з людського світу. І за цим же пророцтвом я мав бути охоронцем, тим, хто захистить її від темряви і приведе до Лореталю ( ліс добрих ельфів та фей). Магія її рун давно посилала сигнал, який я відчув здалеку. І ось вона тут — жива, тендітна, і водночас небезпечна.

Та щойно я роблю крок уперед, повітря навколо стискається. Холодний, гіркий запах — чужий, важкий. Я відчуваю його ще до того, як помічаю тінь серед дерев.

Тейрон. Темний ельф.

Ну звісно, куди без нього. Дуже чуткий нюх у цього нахаби на новеньких, хоча останні кілька десятиліть їх тут не було — відтоді, як батьки цієї ельфеї покинули ліси через ворожнечу з Дракенталь (темний ліс) і зачарували території, які зараз вважають забороненими. Всі тільки й чекали, коли з’явиться донька Алерона.

— Чого хочеш? — промовляю твердим голосом. — Її ти не отримаєш. Тепер я її охоронець, і ельфею ти не зможеш переманити на свій темний бік.

Тейрон насуплюється, усмішка з’являється на його обличчі, холодна й зухвала:

— Не хвилюйся, — промовив він холодним, тихим голосом. — Я прийшов лише подивитися на доньку Алерона. Адже лише вона здатна зняти чари з забороненого лісу, що вже багато років… витає загрозою над усім живим.

Сильніше притискаю ельфею до грудей, відчуваючи, як худеньке тіло тремтить навіть уві сні. Її руни світяться, немов реагують не лише на мене, а й на присутність Тейрона. І це мене насторожує.

— Вона не твоя здобич, — кажу різко, мої крила розправляються, у повітрі з’являється легкий потік вітру. — Забирайся, поки я не втратив терпіння.

Тейрон робить крок уперед, його тінь  розповзається між корінням дерев, мов чорний дим. Його сині очі дивляться на мене як на здобич, а голос стає майже шепотом:

— Усі дороги все одно ведуть до нас, Кайлене. Вона народжена для темряви, і рано чи пізно сама зробить свій вибір.

Я відчуваю, як щось холодне торкається моїх думок, ніби він намагається проникнути в них, але стискаю зуби й відсікаю його вплив.

— Тоді доведеться зачекати довіку, — відповідаю твердо. — Бо поки я живий, вона залишиться вільною від твоєї темряви.

Тейрон посміхається ще ширше, але не робить наступного кроку. Його тінь поступово відступає, розчиняючись у хащах.

— Ми ще зустрінемось, охоронцю, — кидає він, і його голос тоне в тиші, залишаючи після себе важкий присмак небезпеки.

Я залишаюся сам. Лише я — і вона, безсила в моїх руках.

— Донька Алерона, — шепочу я, стискаючи її ближче. — Ти навіть не здогадуєшся, скільки тіней чекають на тебе.

Я не маю права підвести. Не маю права втратити її.

Мої крила розправляються ширше, і я піднімаюся над землею. Попереду дорога в Лореталь — там вона буде в безпеці. Принаймні поки я дихаю.