ᕙ ⁠Розділ 4 ᕗ

Серце починає битися швидше, пальці стискають блокнот так, що нігті впиваються в обкладинку. Я роблю крок назад — земля під ногами здається м’якшою, наче дихаючою. Ліс мовчить, але відчуття, що хтось дивиться на мене, стає дедалі сильнішим.

— Спокійно Аврелія... спокійно… — шепочу, але власний голос звучить дивно глухо.

Я знову дивлюся на руни — вони вже не просто світяться, вони пульсують. І від цього по тілу розтікається холод.

Попереду між деревами проблискує щось сріблясте — чи то світло, чи то… ні, воно рухається. Я завмираю, стискаючи блокнот у руках ще сильніше.

— Хто тут?.. — ледь чутно питаю, сама не розуміючи, навіщо.

У відповідь — тиша. Лише шурхіт листя десь угорі.

Руни на зап’ястку спалахують раптово, сильніше, ніж досі, й я відчуваю, як повітря навколо стає густішим. Дихати важко, але водночас у грудях — дивна впевненість, ніби це не просто ліс, а хтось мене кличе.

Блокнот у руках тремтить, сторінки ніби самі перегортаються вітром, хоч вітру немає. І на одній із них — знайомі символи, такі ж, як на моїй руці.

Я роблю ще крок уперед — і шепіт:

— Аврелія…

Холод по спині. Я різко розвертаюся, але за спиною — лише дерева, що стоять ближче, ніж раніше.

— Ні… ні… — шепочу, відступаючи. — Це не реально. А може… це якийсь блуд? Я чула історії, як люди ходили в цей ліс по гриби, а потім днями не могли знайти дороги додому...

Кожен мій крок уперед чи назад здається не моїм — ніби мене веде сила, про яку я ще нічого не знаю.

Всередині все стискається, наче невидимі пальці стискають ребра і груди одночасно. Дихати важко, кожен подих різкий і чужий.

— Ти таки прийшла, — раптом долинає чоловічий голос.

Я здригаюся, різко обертаюся — і завмираю.

Переді мною стоїть чоловік… або, можливо, й ні. Довге сріблясте волосся спадає на плечі, а його зелені очі уважно й доброзичливо дивляться на мене. У світлі сонця чітко видно ельфійські вуха, а за спиною складені  зелені крила.

У руках він тримає спис, вкритий рунами, які світяться так само, як і знаки на моєму зап’ястку. Його одяг виглядає незвично — щось середнє між легкою бронею та тканиною, ніби створеною самим лісом. На плечах лежать накладки, схожі на шар листя, кожен «пласт» якого переливається зеленими відтінками. Тканина костюма темна, але прикрашена золотистими візерунками. На грудях виблискує прикраса у формі розгалужених рогів чи гілля, що виглядає символічно й трохи тривожно.

Він здається частиною цієї землі й водночас випромінює силу, перед якою я відчуваю себе беззахисною.

Серце калатає так голосно, що я боюся — він чує його.

Я заплющую очі. Перехрещую пальці на руках, ніби це може мені допомогти, і повторюю подумки, як молитву:

«Нехай це буде сон. Будь ласочка… нехай це буде сон».

Груди стискає так, що бракує повітря. Голова паморочиться, ноги підкошуються. Відчуваю як я зараз знепритомнію від шоку.

Я повільно відкриваю очі… але нічого не змінюється. Він все ще стоїть переді мною, справжній, надто реальний. Усе пливе перед очима, розливається каламутними плямами, і темрява накочується хвилею. Я відчуваю, як втрачаю рівновагу, тіло стає безсилим.

Та перш ніж торкнутися землі, мене перехоплюють сильні, упевнені руки.