ᕙ ⁠Розділ 3 ᕗ

Рвучко піднімаюся з ліжка, серце гупає десь у скронях так голосно, ніби його стукіт відлунюється від стін. Погляд одразу падає на руку — руни й досі світяться, хоч і тьмяно, рука вже не така гаряча, але тепла.

— Ні… цього не може бути, — промовляю я, стискаючи зап’ясток так сильно, що аж болить. Але знаки не зникають.

Я підскакую, вмикаю світло — лампа засліплює, але мені байдуже.  Починаю ходити кімнатою, мов звір у клітці.

— Це був сон, — шепочу сама до себе. — Просто сон…

Та серце не вірить. Руни на зап’ястку все ще світяться — тьмяно, але вперто. Я дивлюся на них і відчуваю, як по спині пробігає холод.

Чому вони не зникають? І чому мені здається, що хтось дивиться на мене просто зараз — так само, як він. Той хижий погляд… не людський. Він хотів мою магію. Але я ж звичайна людина. Чи вже — ні?

Сідаю на край ліжка, схоплюю батьків блокнот і тремтячими руками перегортаю сторінки. Записи виглядають хаотичними: лінії, схеми, символи, які я не можу зрозуміти. Усе плутається перед очима. Але одна фраза підкреслена кілька разів:

«Заборонений ліс. Лише там руни пробуджуються.»

Завмираю. Сон і запис ніби зливається в одне ціле.

— Заборонений ліс… — тихо вимовляю, — Чому він заборонений?

З вулиці долинає віддалений шум нічного міста, і на мить здається, що все нормально, що я вдома, у безпеці. Але руни пульсують, віддаючи тепло в шкіру, нагадуючи, що моє життя вже змінилося.

Закриваю блокнот, обхоплюю його руками й шепочу в темряві:

— Мамо, тату… що ви від мене приховали?

***

Ранок видається занадто яскравим. Сонце засліплює очі, пташиний спів звучить занадто голосно. А я відчуваю втому, наче й не спала зовсім. У дзеркалі на мене дивиться бліда дівчина з почервонілими очима, і я ледве впізнаю себе.

Руни на руці зникають, але шкіра там чутлива, ніби після опіку.

Я обережно торкаюся зап’ястка. «То це справді було? Чи все ж сон?..» Але слова з батькового блокнота не виходять з голови.

Намагаюся зосередитися на звичних речах: заварюю каву, приводжу до ладу квартиру, та кожна дія виходить механічною. Думки знову і знову повертаються до сну.

Після обіду я не витримую. Беру блокнот і кілька батькових книг, ховаю їх у сумку. Кидаю на плечі легку куртку й виходжу з дому.

— Куди це ти так швидко? — озивається Віка, яка саме заходить до під’їзду.

— У магазин, — брехня зривається з вуст автоматично. Я навіть не зупиняюся.

Дорога до околиці міста здається безкінечною. Крок за кроком я все більше відчуваю дивне тремтіння всередині. Наче сама земля підштовхує мене йти далі. І ось нарешті — за останніми будинками починається ліс.

Я завмираю на його краю. Дерева стоять тихо, але їхні крони викликають те саме відчуття, що й уві сні: вони дивляться на мене.

«Що я тут роблю? Чому йду далі?» — паніка душить, та водночас щось невидиме тягне мене вперед, сильніше за страх.

Сумка важко тягне вниз. Я дістаю блокнот і стискаю його в руках.

З цікавості заходжу до лісу. Гілки хрустять під ногами, і в ту ж мить мене огортає знайомий запах вогкої землі та хвої. Все виглядає так само, як у сні. Дерева здіймаються над головою, їхні стовбури темні, вкриті мохом, і кожен крок углиб стає важчим.

Несвідомо стискаю рукав куртки на зап’ястку. І відчуваю… тепло. Піднімаю тканину — руни знову світяться. Яскравіше, ніж тоді у ванній. Вони реагують на сам ліс, відповідають на його енергію.

— Так, все, Аврелія, годі. Треба повертатися додому, — промовляю сама до себе, намагаючись бодай якось заспокоїтись.

Я обертаюся — і раптом розумію, що не знаю, в який бік йти. Все виглядає однаково: дерева, мох, хащі. Ліс немов замкнувся довкола мене.

— Дідько… тільки цього ще не вистачало, — бурмочу, тремтячими руками дістаючи телефон. На екрані — нуль сигналу. — І що тепер робити? Яка ж ти дурна, Аврелія… Нікому нічого не сказала, ніхто навіть не здогадується, де мене шукати. Та й хто мене шукатиме? Подруги хіба…