ᕙ ⁠Розділ 2 ᕗ

Я швидко закриваю книгу, не витримуючи цього відчуття, ніби вона дивиться на мене у відповідь. Серце стукає так, що я боюся — зараз можу знепритомніти. Розгублено озираюся, схоплюю кілька найстаріших томів і батьків блокнот — у ньому завжди були його записи й думки. Ці речі я пригортаю до грудей, ніби вони можуть мене захистити, і поспішно повертаюся до своєї кімнати.

На мить завмираю біля дверей, і біль стискає груди. Батьків давно немає поруч. Вони померли кілька років тому, залишивши мені дім, бібліотеку і безліч запитань, на які я тоді не шукала відповідей. Тепер усе, що вони берегли, раптово стає ключем до мого життя.

Я ховаю книги й блокнот під ліжко, ніби боюся, що хтось їх знайде. Потім глибоко вдихаю, струшую голову й змушую себе повернутися до друзів.

— Ну нарешті! — вигукує Ксю, коли я з’являюся в кімнаті. — Ми вже думали, що ти втекла від власного свята.

Натягую усмішку, роблю вигляд, що все добре, й приєднуюся до столу. Друзі сміються, жартують, дзвенять келихами — світ навколо живе, ніби нічого не сталося. А я намагаюся вписатися, хоч кожен звук віддається у грудях дивним гулом.

Зелена кофта з довгими рукавами — сьогодні мій рятівний щит. Під тканиною ледве тьмяно пульсує світіння, і я вдячна, що воно стало слабшим. Бо як я поясню, якщо сама не розумію, що це? І чому саме сьогодні?

Я сміюся разом із ними, але всередині все клекотить — тривога, страх, і ще щось невловиме… щось, що прокидається.

Коли свято закінчується і всі розходяться, я лягаю спати з важкими відчуттями. Але сон не дарує відпочинку.

Мені сниться ліс. Темний, густий, з деревами, що здіймаються до самого неба. Листя шелестить, і цей звук нагадує шепіт — тихий, але наповнений незрозумілими словами. На стовбурах миготять золотисті руни: на кожному дереві вони інші, ніби кожне має власну історію й голос. Я відчуваю — ліс живий. Він тисне на мене з усіх боків, кличе… і терпляче чекає.

Я стою босоніж на м’якому моху, повітря вологе й густе, пронизане запахом хвої та землі. Кожен подих віддається у грудях тривогою.

Дерева здіймаються вище, ніж я можу побачити, їхні крони хиляться, ніби шепочуть між собою. Листя шелестить, і я розрізняю в ньому слова. Вони чужі, але дивним чином зрозумілі:

«Аврелія… ти маєш врятувати нас…»

Здригаюся й роблю кілька кроків уперед. Під ногами хрустить суха гілка, і в ту ж мить золотисті руни на стовбурах зникають, наче ховаються. Замість них у темряві з’являється постать.

Високий чоловік стоїть прямо переді мною. Його довге чорне волосся, як ніч, м’яко спадає на плечі, а вуха трохи загострені — нагадують ельфійські, як у книжках. Вони додають йому дивної грації і витонченості, майже нереальної. Його очі в сяйві місяця виблискують глибоким синім світлом — холодним і пронизливим. Від одного лише погляду мені пробирає тіло, ніби мороз проникає до самих кісток, змушуючи серце битися частіше.

Я помічаю кожен його рух: легкий нахил голови, повільне дихання, ніби він оцінює мене, читає думки. Повітря навколо ніби густіє, стає важким і вологим, а від присутності цього чоловіка відчуваю дивну напругу — водночас страх і цікавість, які крутяться в грудях. Мені хочеться відійти, але ноги не слухаються, і я просто стою, заглиблена в його неземну присутність.

— Хто ти? — ледь шепочу я, відчуваючи, що голос тремтить.

Чоловік посміхається так, що нутрощі всередині наче хтось зжимає.

— Той, хто знає твою справжню сутність, — лунає навколо, ніби голос іде луною від самих дерев. — Ти не людина, Аврелія. І твоя кров пам’ятає те, чого боїшся ти сама.

Я роблю крок назад, відчуваючи, як руни на руці знову починають світитися яскравіше, ніж раніше.

— Що тобі треба… — шепочу я, прикриваючи руку, ніби хочу сховати світло.

— Ти… і магія, яка в тобі прихована.

Раптом усе довкола починає розчинятися: дерева розмиваються перетворюються на туман, а голос лунає ще довго, навіть коли я різко розплющую очі у власній кімнаті, задихаючись тремтячи від холоду.