Праліс та схований прихисток

Осліплююче денне світло вдарило в оптичні сенсори, коли вони нарешті виштовхнули важку люкову кришку й вибралися з темного тунелю на поверхню. Замість звичних нескінченних білих солончаків та випаленої сонцем пустелі їх зустрів глухий, величавий гул вікового лісу. Повітря тут було вологим, соковитим і густим, воно пахло прілим листям та хвоею — запахами, які Древні вважали буденністю, але які здавалися справжнім дивом після залізобетонних бункерів Мережі.

361-ша миттєво піднесла зап’ястя й звірила геопросторові дані з супутником. Сенсорний модуль видав коротку серію похибок, але підсумковий результат залишався незмінним. Тунелі Древніх або просторовий розпад Кріо-Лабіринту завели їх значно далі, ніж показували застарілі карти. Вони опинилися на цілих вісімсот кілометрів на північ від Хаджибея. Навколо стіною стояли непроглядні, дикі хащі, де вікові дерева перепліталися густим чагарником, повністю ховаючи під собою будь-які сліди звичної цивілізації.

315-й просувався першим, його важкий екзоскелет із тріском ламав сухе гілля та розгортав колючий підлісок, залишаючи за собою широку стежину. Сервоприводи його броні стиха порипували, а червоний оптичний датчик безперервно сканував крони дерев, перемикаючись між тепловізором та нічним баченням. Срібло ж почувався у лісі дивовижно природно: його шість лап безшумно ступали по м'якому килиму з моху, а сріблясте лускувате тіло легко ковзало між стовбурами. Тонкі вуса кота ледь помітно тремтіли, вловлюючи найменші коливання повітря та незнайомі лісові запахи.

Пробившись крізь чергову стіну колючого чагарнику, трійця раптово вийшла на простору, затишну галявину, залиту м'яким сонячним світлом. У самому її центрі стояв старий, похилений будинок. Його масивні дерев'яні стіни та залишкові конструкції даху майже повністю поросли товстим шаром смарагдового моху й дикого в'юнка, через що споруда здавалася частиною самого пралісу.

З димової труби, здавалося, давно не йшов дим, але саме звідси, з-під похиленого даху цієї забутої будівлі, неоновий інтерфейс 361-ї знову вихопив пік максимальної потужності аналогового сигналу: DC 550 55 21.
— Джерело маяка просто перед нами, — тихим шепотом мовила 361-ша, вказуючи на потемнілі від часу, важкі дубові двері. — Сигнал транслюється зсередини цього будинку.

315-й коротко кивнув і міцніше перехопив плазмову гвинтівку, а Срібло зробив низьку стійку, притиснувши шість лап до землі й піднявши сяюче жало, готовий першим переступити поріг загадкового прихистку.

Що ближче вони підходили до похиленого ґанку, то виразнішими ставали дрібні деталі, які повністю спростовували перше враження про закинуту руїну. Срібло раптом зупинився, притиснувши сріблясті вуха до голови та вигнувши спину. Його чутливий ніс уловив тонкий струмінь аромату — запах висушеної полинової трави, гарячого відвару та свіжої машинної олії, який ледь відчутно пробивався через щілини в дерев'яному зрубі.

361-ша нахилилася й піднесла сканер до стіни. На її неоновому інтерфейсі спалахнули нові дані: під густим маскувальним шаром моху та дикого в'юнка на даху ховалися цілком справні гнучкі сонячні батареї Древніх. Вони не просто живили аналоговий ретранслятор, що безперервно транслював код, а й підтримували роботу внутрішнього теплового контуру будівлі.

Біля бічної стіни будинку стояли акуратно складені стоси заготовлених дров, а поруч у розчищеній землі зеленіла невелика, ретельно доглянута грядка з рідкісними протипроменевими рослинами, які зазвичай вирощували лише у захищених оранжереях Куполів.
— Тут хтось живе, — стиха мовила 361-ша, переводячи сенсори у режим аналізу біологічних слідів. — І ця людина володіє знаннями, які дозволяють роками ховатися від Збирачів Мережі просто посеред цього пралісу.

315-й зробив обережний крок уперед, але масивна броня все одно змусила дерев'яний настил ґанку глухо рипнути. У той же момент за товстими дубовими дверима щось сухо клацнуло. Радіосигнал DC 550 55 21, який досі монотонно пульсував у приймачі 361-ї, раптово урвався. Натомість із замаскованого в одвірку старого динаміка пролунав хрипкий, потріскуючий від завад голос:
— Якщо ви васали Мережі — ваші сервоприводи перетворяться на купу запіченого брухту раніше, ніж ви торкнетеся клямки. Але якщо вас навчив читати цей шифр той, хто створив прохід через Кріо-Лабіринт… покажіть мені того, хто має шість лап і срібну луску.

Срібло, почувши знайомі описи, тихо муркнув, ступив на першу сходинку ґанку та підняв своє загнуте жало високим, вітальним жестом просто перед прихованою оптичною лінзою камери. За дверима запанувала коротка тиша, після чого пролунав важкий скрегіт металевих засувів, і масивна дубова стулка повільно подалася всередину, відчиняючи шлях у напівтемряву будинку.

Важкі дубові двері з глибоким скреготом повільно відчинилися, і на порозі з'явився не просто старий, а краще сказати — справді древній дід. Його обличчя нагадувало поорану глибокими зморшками кору вікового дуба, а очі світилися дивовижною живою мудрістю, якої не знайдеш у жодній базі даних Мережі.
— Вітаю, подорожні. Здоров'я і достатку вам, — прохрипів дід, міцніше спираючись на свій кований ціпок. — Хто ви і чиєго племені будете, і яка нечиста сила направила вас на мій будинок?
Погляд старого змістився з важкої броні 315-го на сріблястого шестилапого супутника, і на його обличчі з'явилася тепла, лагідна посмішка.
— А цього парубка я знаю. Правда ж, Сі... — Дід низько нахилився і з щирою ніжністю почухав кота за вухом.
Кіт, якого мандрівники весь цей час звали Сріблом, задоволено заплющив бурштинові очі, розпрямив усі шість лап і тихо, затишно замуркотів, потершись сріблястою лускою об суху, зморшкувату долоню господаря.
— Бачу, що ви не з тої клятої машинерії, тому заходьте до хати, вип'ємо м'ятного чаю і погуторимо трохи, — старий ступив убік, звільняючи прохід. — Ви мені розкажете про себе, а я спробую відповісти на ваші запитання, а Сі тим часом побачиться зі своїми друзями. Дяка тобі, Сі, що провів їх сюди.