Кріо-Лабіринт

Важкі герметичні двері шлюзу з натужним, пронизливим скреготом розійшлися, впускаючи їх у царство вічної мерзлоти. Кріо-Лабіринт зустрів мандрівників могильною тишею та температурою, від якої миттєво інеєм вкрилися оптичні лінзи. Простір освітлювався лише тьмяним блакитним сяйвом замерзлого на стінах кріогелю.

Щойно вони зробили кілька десятків кроків углиб центрального тунелю, простір навколо них раптово замерехтів. Застарілі сервери Древніх, зреагувавши на сигнал шифрувального модуля «Арго», мимовільно активували пошкоджені файли пам'яті.
Повітря наповнилося цифровим шумом, і перед ними виникли напівпрозорі, спотворені перешкодами постаті людей у лабораторних халатах та військовій формі. Луна-Фантоми метушилися, беззвучно кричали, вказуючи на різні відгалуження коридорів.
— Це просто проєкції, залишковий просторовий розпад, — стиха промовила 361-ша, її дихання перетворювалося на хмарки пари. — Проблема в тому, що вони перекривають наші сенсори. Мої сканери не бачать, де справжній прохід, а де глуха стіна.

Один із фантомів, голограма пораненого охоронця, «поповз» просто на 315-го, благально простягаючи руку. Кіборг інстинктивно звів гвинтівку, але голограма просто розсипалася пікселями, пройшовши крізь його броню.

Срібло, на відміну від людей, зберіг абсолютний спокій. Його бурштинові очі не реагували на світлові ілюзії. Кіт принюхався, його вуса сіпнулися, вловлюючи найменші потоки реального повітря. Він впевнено рушив просто крізь «натовп» фантомів, які вказували на ілюзорні рятівні виходи, і попрямував до непомітної, вкритої льодом технічної арки.
— Йдемо за ним, — скомандував 315-й. — Світло може брехати, але його інстинкти — ні.

Подолавши ілюзорний зал, трійця опинилася у вузькому інженерному колекторі. Стіни тут були густо обплетені трубами системи охолодження, багато з яких розгерметизувалися століття тому, утворивши на підлозі небезпечні нарости з міцного, як сталь, льоду.
Несподівано масивний чобіт 315-го з хрускотом проломив тонку крижану кірку на підлозі. Під нею клацнула давня натискна плита.
Пролунав різкий шиплячий звук. Зі стелі та стін миттєво вдарили струмені рідкого азоту, створюючи щільну завісу смертельного холоду. Датчики на броні кіборга завили сиреною — температура його суглобів почала критично падати.
— Кріо-пастка! — крикнула 361-ша, відстрибуючи назад, але 315-й виявився в епіцентрі.
Товстий шар льоду почав миттєво сковувати його сервоприводи. Він спробував підняти гвинтівку, щоб розстріляти клапани, але його права рука з жахливим металевим стогоном завмерла. У ту ж мить зі стін із гудінням висунулися дві автоматичні турелі — «сліпі», але налаштовані на рух і звук.
— Я не можу... рушити, — прохрипів 315-й через зовнішній динамік, його броня перетворювалася на крижану статую.

Срібло діяв блискавично. Його шестилапе тіло дозволило йому без ковзання злетіти по вкритій інеєм стіні. Оминаючи струмені азоту з неймовірною грацією, він стрибнув просто на блок керування турелями. Його скорпіоняче жало з блискавичною точністю встромилося в оголений порт системи живлення.
Концентрований токсин почав роз'їдати дроти й контакти. Турелі судомно смикнулися і безсило опустили дула, а клапани подачі азоту з глухим клацанням перекрилися.
361-ша негайно підбігла до кіборга, накидаючи на його замерзлі зчленування знайдений у бункері термоізоляційний плащ і підключаючи батарею «Оріон-4» для аварійного розігріву його силових вузлів. З голосним тріском лід почав відступати.

Шлях за картами модуля «Арго» вивів їх до величезного купольного залу, який колись слугував біологічною лабораторією. Уздовж стін і в центрі приміщення височіли сотні циліндричних капсул, покритих віковою памороззю. Всередині вгадувалися гротескні силуети.
Коли 315-й, чия броня все ще випромінювала інтенсивне тепло після аварійного розігріву, ступив у центр залу, стародавні термодатчики лабораторії зафіксували різкий перепад температур.
Під склепінням пролунав механічний голос: «Увага. Критичне підвищення температури в секторі 4. Активація протоколу аварійного пробудження».

Капсули почали світитися тривожним червоним світлом. Лід на їхніх поверхнях тріскався.
— 361-ша, шукай вихід! Швидко! — гаркнув 315-й, наводячи гвинтівку на найближчі циліндри.

З гучним шипінням дверцята кількох десятків капсул відкинулися. Звідти на підлогу вивалилися бліді, гуманоїдні істоти з неприродно довгими кінцівками. У них не було очей — лише гладка шкіра там, де мала бути верхня частина обличчя, та широкі пащі, всіяні дрібними іклами. Вони орієнтувалися виключно на звук.
Мутанти синхронно повернули голови в бік гудіння екзоскелета 315-го.
— Не стріляй! — прошепотіла 361-ша, зламуючи панель управління масивними бронедверима на протилежному кінці залу. — Відлуння розбудить решту, їх тут сотні!

Але один із мутантів уже кинувся на кіборга, орієнтуючись на вібрацію його кроків.
Раптом срібляста тінь зметнулася в повітря. Срібло безшумно приземлився на спину істоти, і його жало миттєво вжалило мутанта в основу шиї. Нейротоксин подіяв миттєво: потвора без жодного звуку обм'якла на підлозі, паралізована. Кіт відскочив і завдав удару наступному, використовуючи свою вагу та швидкість, щоб збивати їх з ніг, працюючи як безшумний убивця.
— Готово! Двері розблоковані! — крикнула 361-ша.

Цей звук став тригером. Усі пробуджені мутанти рвонули в їхній бік. 315-й більше не міг стримуватися — він увімкнув плазмовий різак на лівій руці, розрубуючи перших двох ворогів на шматки в ближньому бою, не використовуючи гучну вогнепальну зброю.

Вони встигли проскочити у відкриті бронедвері. 315-й, відступаючи останнім, жбурнув у натовп мутантів розряджений блок живлення і важко зачинив за собою стулки. 361-ша миттєво ввела команду блокування. У двері з того боку глухо вдарили десятки тіл, але товста сталь витримала.

Вони опинилися в темному, вузькому тунелі, що вів угору. Срібло обтрусився, перевірив своє жало і, тихо муркнувши, впевнено покрокував у темряву. Попереду на них чекав зовнішній периметр Нової Надії.
Темрява тунелю поволі відступала перед слабким, морозяним світлом, що пробивалося крізь глибокі тріщини у залізобетонному склепінні. Шлях нагору ставав усе крутішим, коли 361-ша раптом завмерла на місці, піднісши руку у світлодіодній рукавиці.
Синій індикатор на її зап'ясті замиготів швидким, уривчастим пунктиром, зчитуючи коливання ефіру.
— Зачекайте, — стиха мовила вона, притискаючи пальці до бічної панелі шолома. — Я щойно перехопила аналоговий радіосигнал. Працює на давній незахищеній частоті, абсолютно в обхід квантових протоколів Мережі. Це чіткий, короткий код, який монотонно повторюється кожні пів секунди.