Південний Степ

Відновивши сили в сухих підземеллях автопарку, вони залишили межі Хаджабея. Позаду залишилися випалені скелети висоток, отруйні накопичувачі та згарища Куполів. Попереду розпростерся Південний Степ — безкрая, розпечена сонцем рівнина, де замість бетону під ногами рипів сухий пил, перемішаний з іржою та сухими колючками.
Вони йшли мовчки. 315-й тримав звичний темп патрулювання, але тепер його тактичний шолом сканував не тільки сліпі зони для атаки. Він щохвилини звіряв рівень термонавантаження на броню 361-ї, коригуючи маршрут так, щоб проходити через рідкісні тіні від повалених ЛЕП та іржавих каркасів стародавніх вітрогенераторів.
Вона йшла поруч. Форма, підганяна його руками, більше не заважала дихати. Вона відчувала, як із кожним кілометром відстані від Куполів у ній прокидається щось нове — не просто аналітик, що викрив злочин системи, а вільна людина.
— Попереду погіршення рельєфу, — промовив 315-й, вказуючи рукою на розселину в землі. — Старий каньйон. Якщо архіви Древніх не брешуть, колись тут була річка. За ним починається закрита зона, куди не сягають сканери Комендатури.

Вона зняла шолом, дозволяючи сухому, гарячому вітру роздувати сріблясте волосся.
— Тут повітря... інше, — тихо мовила вона, роблячи глибокий вдих. — У Куполі воно завжди відгонило озоном і пластиком. А тут воно пахне сіллю, попелом і... волею.

315-й зупинився на краю обриву й теж підняв забрало. Його пооране шрамами обличчя підставилося під пориви степового вітру. Вогні на його скроневих імплантах тьмяно миготіли, адаптуючись до відсутності сигналів Мережі.
— Вільні поселення не чекають на нас із відкритими обіймами, 525-та, — мовив він, споглядаючи далекий горизонт, де землю розривали глибокі яри. — Для них ми все ще зброя Куполів. Моя броня — це символ їхнього рабства.
— Вони зрозуміють, коли побачать нас разом, — вона впевнено поклала долоню на його важкий титановий наплічник. — Вони бачать у Збирачах лише машини вбивства. Але ти навчився обирати. Ми покажемо їм, що навіть найжорстокіший протокол можна зламати.

На її передпліччі раптом подав сигнал локальний сканер. Низькочастотний сигнал — не цифровий код Куполів, а простий, аналоговий імпульс, що відбивався від скель каньйону.

СИГНАЛ: Три довгі спалахи, два короткі

ДЖЕРЕЛО: Укриття в яру, 1.2 км на південний захід

— Це орієнтир, — її очі спалахнули. — Це не автоматика. Це людський знак.

315-й звично зняв гвинтівку з запобіжника, але цього разу не спрямував її вперед, а опустив стволом до землі.
— Тоді ходімо, — сказал він, подивившись на неї з ледь помітною, але теплою усмішкою. — Познайомимося з тими, заради кого ти ризикнула всім.

Вони почали спуск у каньйон, залишаючи за собою минуле й ступаючи в невідоме майбутнє, де на них чекали перші справжні жителі вільного світу.
Вони вступили на сипучий ґрунт каньйону, але вже за кілька кроків 361-ша різко зупинилася.
Сухий, гарячий вітер Степу виявився ілюзією свободи. Разом із поривом повітря на її незахищене обличчя впав невидимий шар радіаційного попелу та високотемпературного мікропилу — залишків недавнього кислотного шторму.
Вона скрикнула від раптового, сліпучого болю. Ніжна шкіра на щоці та шиї миттєво почервоніла й укрилася дрібними пухирями. Вона схопилася рукою за обличчя, осідаючи на суху землю, а з очей бризнули сльози від термічного та хімічного опіку.

315-й реагував на інстинктах. За частку секунди він опинився поруч, закриваючи її від вітру своєю спиною. Його важкі рукавички діяли з надзвичайною обережністю, коли він вхопив шолом із її слабких пальців і рвучко одягнув його назад на її голову. Забрало закрилося з герметичним клацанням, а система очищення всередині костюма миттєво подала стерильний охолоджений кисень і розпилила протиопіковий аерозоль.
— Не знімай, — прогримів його голос через зв'язок, у якому чулася суміш люті на самого себе та страху за неї. — Атмосфера поза Хаджабеєм отруєна. Твоє тіло не адаптоване до такого агресивного середовища без захисту.

Вона важко дихала під шоломом, відчуваючи, як протиопіковий гель приглушує пекучий біль.
— Я... я просто хотіла відчути справжній вітер, — прошепотіла вона, через силу усміхаючись під герметичним склом. — Дурниця. Аналітик, яка забула про показники зважених часток.
— Це не дурниця. Це недосвідченість, — 315-й дбайливо перевірив датчики на її формі й переконався, що опік поверхневий. — Але більше так не ризикуй. Ти потрібна мені жива.

Вона вдячно стиснула його рукавичку, спираючись на нього, щоб піднятися.
У цей час її локальний сканер знову видав серію імпульсів. Три довгі спалахи, два короткі.
— Дивись, — вона піднесла передпліччя до його зорового модуля. — Сигнал повторюється. Але зачекай... це не стандартний код «диких людей».

Вона затамувала подих, коли її аналітичний модуль наклав матрицю сигналу на реєстри Куполів.
— Це зашифрована частота зв'язку... серії Об'єктів. Це не дикі вижилі. Це Об'єкти.

315-й миттєво перевів гвинтівку в готовий стан і напружився.

Вони рушили вглиб каньйону, оминаючи гострі скелясті виступи. На дні розселини, замаскований під завалами старого бетону та випалених залізничних вагонів, ховався невеликий табір.