Руїни метро "Південний Хаджабей". Сектор B

Вона йшла довго. Скільки саме — її нейронний інтерфейс не фіксував, адже Об’єкт 361 (віднині вже не 525) вимкнула всі стандартні часові протоколи Купола, щоб уникнути відстеження. Для неї існували лише палюче Сонце та нескінченні руїни Хаджабея.

Радіаційний захист форми збирача працював бездоганно, але терморегуляція ледве справлялася. Дівчина відчувала, як важка військова тканина прилипає до тіла. Вона припустилася помилки, якої ніколи б не припустився досвідчений збирач — наприклад, такий, як Об’єкт 315, про існування якого вона навіть не здогадувалася. Вона йшла відкритим простором, під прямими променями, ще не знаючи, що в цьому світі тінь — це не просто комфорт, це спосіб виживання.

Спрага стала першим справжнім випробуванням. Її вдосконалений організм міг довго обходитися без води, але збережена людяність — цей «дефект» емпатії — загострювала фізичні відчуття. Язик прилип до піднебіння, а в горлі наче застряг шматок розжареного наждаку.

Вона зупинилася, важко дихаючи. Шолом приховував обличчя, але в сірих очах за непрозорим забралом читалася втома. Сенсори форми зафіксували рух попереду.

Це був завалений вхід до підземки, яку Древні називали «метро». Поруч стояла напівзруйнована, але все ще впізнавана скляна вітрина магазину. Скло вкривав шар пилу й радіаційного нальоту, проте всередині панувала густа, рятівна напівтемрява.

Спрага та спека зробили вибір за неї.

«Заховатися. Перечекати», — промайнуло в голові.

Дівчина підійшла до вітрини. Скло було розбите в кількох місцях, утворюючи нерівні, гострі краї. Об’єкт 361 обережно пролізла всередину. Вона опинилася в просторій залі, наповненій уламками полиць, залишками товарів Древніх, що давно зітліли і перетворювалися на пил від доторку, та густим, застояним повітрям. Тут, у затінку, температура впала на кілька градусів, і терморегуляція форми нарешті дозволила дихати вільніше.

Вона підійшла до края зали, де сходи спускалися вниз, у глибину метро. Морок там був абсолютним — сенсори її форми не могли крізь нього проникнути.

Дівчина завмерла. Часова петля, про яку вона не знала і яка була приречена повторюватися знову й знову, саме в цей момент замкнула свій черговий оберт. Допитливість, підсилена нейронним інтерфейсом, змушувала її йти далі, досліджувати. Але в мозку, вільній від імплантованих протоколів ділянці, пролунав сигнал. Сигнал, який вона не могла пояснити логічно, але який виявився сильнішим за будь-який наказ Машинерії. Сигнал небезпеки.

«Не спускайся. Там небезпека», — зазвучав голос у голові — її власна інтуїція, її збережена людяність.

Вона зрозуміла. Вона вивчила архіви: у глибині метро, у цьому мороці, могли ховатися мутанти — створіння, спотворені радіацією та Хвилею. Або ще гірше — мисливці, такі ж кібернетично вдосконалені Об’єкти, як і вона, котрі відловлювали жінок для штучного запліднення. Зустріч із ними була б фатальною.

Існувала й третя, найстрашніша загроза — агенти комендатури. Це були елітні, безжальні кіборги, які підпорядковувалися тільки Куполам і мали на меті знищувати будь-які прояви нестандартної поведінки або «дефектів». Якщо вони дізнаються про неї, Об’єкт 525 буде утилізовано.

Вона відступила від края сходів. Її сірі очі застигли в напівтемряві магазину.

«Я залишуся тут. У тіні. У безпеці», — вирішила вона.

Дівчина підійшла до залишків прилавка й сіла в кутку, міцно обійнявши коліна тонкими руками, намагаючись стиснутися, стати меншою за власну тінь. Важка форма збирача з цифрами «361» на рукаві, яка мала б захищати її від радіації та загрози зовнішнього світу, зараз здавалася просто залізною кліткою. Вона не знала про фантомний біль у грудях, який відчував Об’єкт 315, що якраз у цей момент наближався до метро з іншого боку. Вона не знала про їхню спільну часову петлю.

Разом із густою темрявою напівзруйнованого магазину її повільно, але невідворотно огортала інша темрява — липка, холодна темрява розпачу та зневіри.

Кожен подих давався важко, а пересохле горло пекло від спраги, нагадуючи про те, наскільки вона вразлива. Вона втекла з Купола 737, керуючись люттю та прагненням врятувати тих беззахисних жінок з архівів. Вона прагнула свободи та справедливості. Але тепер, опинившись сам на сам із похмурою реальністю руїн Хаджабея, відчула нищівний тягар свого рішення.

Надія, яка вела її за межі Купола, танула з кожною хвилиною. Допитливість і емпатія — той самий «дефект», що зберіг у ній людину, — зараз перетворилися на джерело чистого болю. Бездушні Об'єкти не знають страху, не знають самотності й розчарування. Вони виконують протокол. Вона ж відчувала все це надто гостро.

Вона була абсолютно одна. Позаду залишився Купол, де на неї чекала б утилізація, а попереду — лише чорний провал сходів метро, який дихав небезпекою, мутантами, мисливцями та агентами Мережі. Ідея знайти «диких людей» здавалася тепер дитячою ілюзією, нездійсненною мрією, що розбилася об першу ж спеку та спрагу.

Зневіра шепотіла, що це кінець. Що вона просто застрягла між двома світами: для Купола вона — відступник, для дикого світу — чужорідна машина. Сріблясте волосся впало на обличчя, приховуючи сльози, які гарячими краплями висихали на пильному покритті форми. Вона заплющила сірі очі, тиснучись спиною до холодної бетонної стіни, і просто тихо чекала, коли ця темрява всередині остаточно поглине рештки її людяності.