Лінія фронту

Максим:

Новий день розпочався зі звуку далеких вибухів, які вже стали невід'ємною частиною нашого життя. Ми з Аліною продовжували працювати в шпиталі, проте відчуття невідворотного насувалося, наче темна хмара над містом. Маріуполь поступово ставав епіцентром жахів війни, і кожен з нас розумів, що час іде проти нас.

Того ранку до шпиталю привезли побратима з нашого батальйону — Михайла, одного з тих, кого я знав найкраще. Він був тяжко поранений, а його одяг просяк кров’ю. Я одразу кинувся до нього, і в голові загуло від відчуття втрати, що наближалася.

— Михайле, тримайся! — сказав я, стискаючи його холодну руку.

Його очі відкрилися на мить, і він ледь зміг вимовити моє ім'я.

— Максе... — прошепотів він, голос зривався від слабкості. — Не кидай їх… Не кидай своїх, чуєш?

— Не кидаю. Ніхто не кине, брате, — я намагався не показувати, як сильно мене це зачепило. — Все буде добре. Тебе вилікують.

Але в глибині душі я розумів, що шансів мало. Його поранення були надто серйозними. Аліна підійшла і почала допомагати лікарям готувати його до операції. В її очах я побачив те саме, що й відчував сам: безсилля.

Ми зробили все можливе, але втратили його. Ця втрата пробила мене наскрізь. Я стояв біля Михайла, дивлячись на його нерухоме тіло, і відчував, як холодний страх охоплює мене. Це міг бути будь-хто з нас. Ми кожного дня йшли на межу між життям і смертю.

Коли операційна спорожніла, я сів на підлогу, спершись на стіну. Мої руки тремтіли, а в голові крутилася одна думка: що, як ми втрачаємо більше, ніж можемо витримати?

Аліна сіла поруч, мовчки дивлячись у підлогу. Її мовчання було гучнішим за будь-які слова. Я відчував, що їй так само боляче, як і мені.

— Скільки ще таких, як він, ми втратимо? — тихо запитав я, не піднімаючи погляду.

Вона важко зітхнула і прикрила очі рукою, наче намагаючись відгородитися від реальності.

— Я не знаю, Максиме, — відповіла вона нарешті. — Але ми повинні продовжувати. Якби не ми, їх було б більше.

Я хотів погодитися, але тягар втрат ставав нестерпним. Аліна встала і тихо пішла в бік операційної, залишивши мене наодинці з моїми думками. Я зрозумів, що наші сили на межі.

Аліна:

Сьогодні ми втратили ще одного бійця. Михайло був одним з тих, кого я бачила неодноразово, коли він приходив до шпиталю на перев'язки чи короткий перепочинок. І тепер його більше немає.

Я відчувала, як кожна втрата роз'їдає мене зсередини. Кожного разу, коли хтось помирав на моїх очах, я відчувала, як надія тьмяніє. Та що було найгірше — я більше не могла дозволити собі відчувати цей біль. Моє серце поступово ставало каменем, адже інакше я б просто не витримала.

Максим був розбитий. Він намагався бути сильним для всіх нас, але я бачила, як кожна втрата крає його серце. Я боялася за нього. Боялася, що він зламається, що його дух не витримає цього жаху.

Після операції я пішла до складу за медикаментами, намагаючись на мить втекти від реальності. Коли повернулася, побачила, як Максим сидів на підлозі, схиливши голову. Я розуміла, що в нього відбувається всередині. Ця війна була не лише зовні — вона руйнувала нас зсередини.

Я сіла поруч із ним, але не могла знайти слів. Що можна сказати, коли втрачаєш друга? Тиша стала нашим мовчазним діалогом.

— Ми мусимо продовжувати, — лише це змогла вимовити я. Не для того, щоб заспокоїти Максима, а скоріше для себе.

Він залишився сидіти, а я пішла далі працювати. Але в душі я знала: ця втрата лишила шрам, який не загоїться ніколи.