Тиша перед бурею

Максим:

Час йшов повільно, але кожен день був наповнений очікуванням. Ми з Аліною продовжували працювати пліч-о-пліч у шпиталі. Здавалося, все навколо рухалося в ритмі невпинного гулу вибухів на горизонті. Проте зараз здавалося, що цей спокій — лише затишшя перед бурею.

Одного ранку, прокинувшись, я відчув, що щось не так. В повітрі було відчуття тривоги, наче кожна секунда обіцяла щось страшне. З вікна шпиталю було видно клуби диму на околицях міста. Вибухи стали ближчими, і тривожні новини від військових почали надходити частіше. Окупанти продовжували наступ, тиснули на Маріуполь, намагаючись стерти його з лиця землі.

Я сидів на своєму ліжку, коли до мене підійшла Аліна. Її обличчя було серйозним, але я помітив у її очах страх. Вона, як і я, відчувала цю невизначеність.

— Максиме, — тихо почала вона. — Сьогодні до нас привезуть ще більше поранених. Кажуть, що буде новий наступ. Я боюся, що цей шпиталь скоро стане ціллю.

Я важко зітхнув, обдумуючи її слова. Війна нещадно поглинула наш світ, і жодне місце вже не було безпечним.

— Ми повинні бути готові до всього, Аліно, — сказав я, намагаючись зберігати спокій. — Але поки ми тут, ми будемо робити все можливе.

Вона кивнула, але її губи злегка тремтіли. Я побачив, що вона тримається на межі. Після всіх тих жахів, що вона побачила за останні тижні, цей день здався їй початком чогось ще страшнішого.

— Я просто не можу витримати ще однієї втрати, — прошепотіла вона, дивлячись кудись у простір. — Якщо ми втратимо це місто, як і моїх рідних...

Я обережно взяв її за руку, намагаючись дати їй хоч якусь підтримку.

— Ми не здамо Маріуполь, — твердо сказав я. — Наші люди сильні, як і ти. І я тут, з тобою.

Її погляд пом’якшав, і вона стиснула мою руку у відповідь. Я відчував, як це важливо для неї — знати, що вона не одна в цьому хаосі. І хоч я сам відчував, як тягар війни стає дедалі важчим, я знав, що не маю права здаватися. Не тепер, коли поруч Аліна, і не тепер, коли наші побратими на фронті віддають свої життя за кожен клаптик рідної землі.

Аліна:

Коли Максим узяв мене за руку, я відчула в його словах силу. Він був тим, хто тримав мене на плаву у ці темні дні. Але навіть із його підтримкою я не могла позбутися цього страху. Втрата мого брата досі переслідувала мене, і кожна новина про обстріли нагадувала, що ми могли втратити все в будь-який момент.

Відчуття тривоги не полишало мене навіть тоді, коли я повернулася до роботи. Шпиталь був переповнений пораненими, а я відчувала, як сили залишають мене. Кожен день був схожий на попередній: поранені, операції, біль і страждання. Я не пам’ятала, коли останній раз бачила справжню усмішку на обличчі людини.

Сьогоднішній день не був винятком. Тільки зараз, окрім звичного ритму шпиталю, я відчувала, що все може обернутися катастрофою. Ворожі війська були вже зовсім близько.

Я намагалася зосередитися на перев’язках, але думки не покидали мене. Що, якщо ми не встигнемо? Що, якщо сьогодні все скінчиться?

У двері палати постукав старший лікар, і його обличчя було напруженим.

— Аліно, потрібна твоя допомога в операційній. Буде важкий випадок, — сказав він швидко, і я кивнула, вирушаючи за ним.

Максим залишився в палаті, але я знала, що він теж відчуває, як напруга витає в повітрі. Він був поруч зі мною від самого початку, і я могла на нього покластися. Але зараз, коли ситуація загострювалася, я не знала, чи зможемо ми витримати.

Операційна була переповнена. Поранені надходили один за одним. Більшість з них були військовими, які потрапили під ворожі обстріли. Я працювала на автоматі, але в кожен момент боялася, що може трапитися щось непоправне.

— Тримайся, Аліно, — прошепотіла я собі. — Ми впораємося.

Але в глибині душі я знала: тиша перед бурею вже закінчувалася, і найбільше випробування було ще попереду.