Крихкий мир

Максим:

Лікарняний двір був переповнений. Солдати, медсестри, волонтери — всі метушилися, намагаючись впоратися з нескінченним потоком поранених. Навколо мене вирувало життя, але я відчував, як у грудях розпливається дивне відчуття спокою. Після нашої розмови з Аліною вчора, я став спостерігати за нею більш уважно. Її рухи залишались стриманими, але в очах з'явилась якась нова енергія. Вона більше не була така загублена у своїх думках, хоча все ще носила в собі цей тягар тривоги за Олексія.

Я підійшов до неї, коли вона сиділа на лавці, тримаючи в руках чашку з гарячою кавою. Її обличчя виглядало втомленим, але в її очах я побачив щось нове — наче крихка надія, яка тільки почала проростати.

— Як ти? — запитав я, сідаючи поруч.

Вона злегка посміхнулася, опускаючи погляд на чашку.

— Важко, — зізналася вона, — але сьогодні... трохи легше.

Я зрозумів, що це означає багато для неї. Вона переживала кожен день, боролася з собою і своїм страхом. Я бачив, як це виснажувало її, але водночас помічав її силу.

— Я радий, що ти відчуваєш себе трохи краще, — сказав я, намагаючись не тиснути на неї. — Ми всі заслуговуємо на перепочинок, навіть якщо війна продовжується.

Вона кивнула, але її обличчя на мить похмурніло.

— Максиме, а що, якщо я більше ніколи не побачу Олексія? — запитала вона раптом, і її голос був майже безнадійним.

Це питання завжди висіло в повітрі, навіть коли ми намагалися не говорити про це. Я не хотів брехати їй чи обнадіювати фальшивими обіцянками. Війна була невблаганною, і ми обидва знали, що часом відповіді можуть бути найгіршими.

— Ми повинні сподіватися, — тихо відповів я. — Але також повинні бути готові до всього.

Аліна зітхнула і провела рукою по своєму волоссю, яке розтріпалося на вітрі. Вона виглядала настільки тендітною, що я ледь стримався, щоб не взяти її за руку. Проте, я знав, що їй потрібен був простір для власних думок.

Аліна:

Максим сидів поруч, і його присутність була для мене справжнім рятунком. Він не намагався мене змусити говорити, не намагався втішати фальшивими словами. Він просто був тут, і цього було достатньо.

— У лікарні було багато нових поранених сьогодні, — почала я, сподіваючись відволіктися від своїх тривог. — Деякі з них говорили про нові атаки поблизу наших позицій.

— Це звично, — відповів Максим, зітхаючи. — Вони продовжують тиснути, але наші хлопці тримаються.

Я кивнула. Я знала, що в таких ситуаціях нам треба залишатись сильними. Але кожного разу, коли я чула про обстріли чи нові атаки, моя душа заморожувалась. Я більше не знала, як відрізнити надію від страху. Тіло продовжувало рухатися, виконуючи щоденні обов'язки, але всередині була порожнеча.

Максим завжди був поруч, і це допомагало. Але я знала, що не можу покласти на нього всі свої проблеми. Він сам пережив багато. Війна забрала в нього друзів, товаришів по службі, і я відчувала, що в нього своїх шрамів не менше, ніж у мене.

— Максиме, — я повернулася до нього, спостерігаючи за його реакцією. — Як ти справляєшся з цим усім? Як ти не ламаєшся?

Він подивився на мене, і в його очах відблискувала якась прихована мудрість.

— Я не знаю, — зізнався він. — Я просто йду вперед. Кожен день — це нова битва. І я тримаюся не заради себе, а заради тих, хто поряд. За тебе, за своїх побратимів.

Його слова змусили мене замислитися. Можливо, ми всі трималися заради одне одного. У кожного з нас була своя причина боротися, і я зрозуміла, що Максим був тією людиною, яка тримає мене на плаву.

— Дякую, що ти поруч, — прошепотіла я, і він лише кивнув у відповідь, мовчки підтримуючи мене.