Крок у невідомість

Максим:

Дні ставали нестерпно довгими. Я бачив, як Аліна поступово зникає в своїй тиші. Її тривога за брата поглинала її з кожним днем все більше, і я не знав, як їй допомогти. Слова здавались безсилими, а кожна наша коротка розмова залишала по собі важке відчуття незавершеності.

Лікарняний розпорядок був завжди однаковий, і цей ритм трохи заспокоював, дозволяючи відволіктися від болю, що гнався за мною із фронту. Але кожен раз, коли я бачив її — пригнічену, змучену — біль ставав ще гострішим.

Одного ранку, коли вона прийшла змінювати мої перев'язки, я не зміг стримати своїх думок.

— Аліно, — почав я, коли вона нахилилася над моїм ліжком. — Ти не можеш так продовжувати. Ти повинна знайти спосіб дати собі трохи спокою.

Вона мовчки продовжувала свою роботу, не піднімаючи на мене очей. Її рухи були злагоджені, майже механічні. Здавалося, що вона зовсім не слухала мене, але я знав, що вона чує. Вона просто не хотіла визнавати, що я маю рацію.

— Олексій, мабуть, зараз бореться так само, як і ти тут, — продовжив я. — Але ти не можеш допомогти йому, якщо втратиш себе.

Аліна раптово зупинилася. Вона затримала дихання на кілька секунд, перш ніж випустити його різко, ніби нарешті вирішила дати волю своїм емоціям.

— Я знаю, — прошепотіла вона. Її голос був тихий, але в ньому звучав відчай. — Але як? Як я можу відпустити це? Як я можу жити далі, не знаючи, де він?

Це було питання, на яке я не мав відповіді. Я сам не знав, як справлятися з втратою, з невідомістю. Війна навчила мене лише одного: ніколи не бути готовим до того, що прийде завтра.

Я простягнув руку і торкнувся її пальців. Вони були холодними, як у людини, яка постійно на межі виснаження.

— Ти не повинна бути одна в цьому, — тихо сказав я. — Я тут.

Аліна підняла на мене очі, і в них я побачив суміш вдячності й страху. Вона завжди була сильною, але зараз їй потрібен був хтось, хто просто буде поруч. Я знав, що не можу врятувати її брата, але міг бути тим, хто підтримає її в цей момент.

Аліна:

Максим був єдиною людиною, яка розуміла мене без слів. Він сам пройшов через пекло війни і знав, що таке втрати, біль і страх. Його присутність поруч давала мені сили триматися, хоча іноді я відчувала, що це не вистачає, щоб продовжувати далі.

Коли він сказав, що я не повинна бути одна, щось всередині мене зрушилось. Мені завжди здавалось, що я сама в цій боротьбі. Але його слова змусили мене задуматися, що, можливо, я помилялась. Можливо, я не повинна нести цей тягар сама.

— Я боюся, — тихо зізналася я, дивлячись йому в очі. — Боюся, що якщо здамся, то більше ніколи не зможу повернутися до нормального життя.

Максим посміхнувся, але ця посмішка була сумною.

— Нормального життя вже не буде, — сказав він, а його голос звучав, ніби він прийняв цю істину давно. — Але життя триває. Воно змінюється, стає іншим. Ми змінюємось.

Ці слова були правдою, якою я не хотіла вірити. Але вона була тут, переді мною, як очевидна реальність. Війна змінила все. І нас також.

Я відчула, як його рука злегка стисла мої пальці, і вперше за довгий час я відчула тепло, яке пробивалось крізь холод, що оточував мене.

— Ми справимось, — сказав він тихо, майже пошепки. — І Олексій також.

Його впевненість була як промінь світла в темряві, яка нас оточувала. І, хоч я не могла повірити в це до кінця, я зрозуміла, що зараз у мене є хтось, хто буде поруч.