Випробування вірою

Максим:

Війна завжди залишає після себе щось більше, ніж рани на тілі. Це невидимі шрами, які з часом стають частиною тебе. Коли я прокинувся наступного дня після нашої короткої розмови з Аліною, відчув, як ці шрами почали кровоточити знову. Я думав про її брата, про всіх тих, кого я втратив, і розумів, що це ніколи не закінчиться. Навіть якщо нам пощастить пережити війну, ми завжди будемо нести цей тягар з собою.

Я піднявся з ліжка й почав робити прості вправи, щоб розім'яти м'язи, які вже почали заніміти від постійного лежання. Рани боліли, але я намагався не звертати на це уваги. Біль був частиною процесу відновлення, і я знав, що він ніколи повністю не зникне.

Коли Аліна з'явилася у дверях моєї палати, на її обличчі не було тієї звичної посмішки. Вона завжди намагалася зберігати професійність, але сьогодні була іншою. Її очі виглядали втомленими, ніби вона не спала цілу ніч. Я помітив, що вона постійно стискає в руках телефон, ніби очікує на важливу новину.

—Все добре? — запитав я, порушуючи тишу.

Вона коротко кивнула, не піднімаючи погляд. Замість того, щоб відповісти, почала перевіряти мої бинти, намагаючись робити все швидко й механічно. Але я знав — щось сталося.

— Аліно, — тихо сказав я, торкнувшись її руки, щоб привернути увагу. — Що з Олексієм?

Вона завмерла, а потім подивилася на мене. В її очах було все: біль, страх, надія, яка ледь трималася на тонкій нитці.

— Його підрозділ потрапив під обстріл, — відповіла вона тремтячим голосом. — Він зник.

Я мовчав. В цей момент не було слів, які могли б змінити ситуацію чи полегшити її страждання. Війна завжди безжалісна, вона не питає, чи готові ми до нових втрат.

— Він повернеться, — нарешті сказав я, намагаючись хоч якось підтримати її. — Олексій сильний. Він вибереться.

Аліна не відповіла. Вона просто продовжила свою роботу, але я бачив, що її руки трохи тремтять. Це була її боротьба. І я не міг зробити нічого, щоб допомогти їй.

Аліна:

Після того, як я почула про обстріл підрозділу Олексія, світ ніби зупинився. Кожна секунда здавалась вічністю. Я не могла ні їсти, ні спати. Увесь мій світ зосередився навколо телефону. Кожного разу, коли він мовчав, я відчувала, як зникає ще одна частина мене.

Коли я зайшла до палати Максима, намагалася не видавати своїх емоцій. Але це було важко. Занадто важко. Я постійно думала про те, що Олексій міг бути там, під завалами, поранений або… ні, я не могла дозволити собі думати про це.

Максим, на відміну від інших пацієнтів, завжди помічав, коли зі мною щось не так. Я бачила його погляд — він розумів більше, ніж я хотіла, щоб він знав. І це лише робило ситуацію ще важчою. Я не хотіла, щоб він бачив мене слабкою, не в цей момент.

Коли він запитав про Олексія, я не змогла стримати сліз. Усі ці дні я намагалася триматися, але тепер не мала сил. Я сказала йому правду. Про зникнення. Про те, що ніякої новини немає.

— Я більше не можу, — зізналася я йому, вперше за весь цей час відкриваючи свої справжні почуття. — Я не знаю, скільки ще витримаю цієї невідомості.

Максим подивився на мене довгим, важким поглядом. Він знав, що це означає. Він сам пройшов через це, але вижив. І тепер допомагав мені боротися з тим самим страхом.

— Ти витримаєш, — сказав він тихо, але впевнено. — Ти сильна. І Олексій сильний. Тримайся, для себе і для нього.

Його слова не могли повністю полегшити біль, але вони дали мені щось, за що можна було триматися. Я вдихнула глибоко і кивнула. Я мусила витримати.