Крихке перемир’я

Максим:

Проходило кілька днів. Я звик до лікарняної палати і до того, що війна відбувалась поза цими стінами. Але навіть тут не можна було сховатися від її гіркої реальності. Щоранку нові поранені заповнювали шпиталь, а серед них усе частіше з’являлися обличчя, знайомі мені з фронту. Деякі з них ще кілька днів тому сміялися біля вогнища, а тепер лежали, нерухомі або знеможені від болю.

Мої рани поступово загоювались, і я почав відчувати бажання повернутися на передову. Не тому, що хотів цього, а тому, що відчував обов’язок. Тут, у шпиталі, я почувався безпорадним. Там, серед пострілів і вибухів, хоча б знав, що робити.

Аліну я бачив кожен день. Вона мовчки приходила, змінювала перев'язки, але ми все рідше говорили. Щось важке нависло між нами після тієї короткої розмови про її брата. Я відчував, як вона намагається зосередитися на роботі, не дозволяючи собі зайвих емоцій, і намагався не тиснути на неї.

Одного дня, коли вона закінчувала свою зміну, я вирішив порушити мовчання:

— Ти щось знаєш про Олексія?

Вона різко зупинилась, неначе не очікувала почути це питання. Її спина злегка напружилася, але вона не відразу відповіла.

— Ні, — тихо сказала вона, продовжуючи збирати свої речі. — Ніяких новин.

Я бачив, як її плечі ледь помітно здригнулися. Вона намагалася тримати себе в руках, але це було нелегко. Я знав цей стан — коли кожна хвилина очікування стає нестерпною, коли розум малює найгірші сценарії, але серце ще тримається за крихку надію.

— Він сильний, як і ти, — спробував я підтримати її. — Він повернеться.

Вона не відповіла, просто кивнула і вийшла з палати, залишивши мене наодинці з думками.

Аліна:

Максим постійно запитував про Олексія. І хоча я цінувала його турботу, кожне нове питання про брата нагадувало мені про те, чого я не знала. Час минав, а новин усе не було. Моя віра слабшала, і кожен день без звістки ставав для мене ще одним ударом.

Ввечері, після зміни, я йшла додому, коли отримала повідомлення. Це був дзвінок із військового штабу. Серце миттєво закалатало в грудях. Я швидко відповіла, сподіваючись на хороші новини, але на іншому кінці лінії була тиша. Військовий голос повідомив про те, що підрозділ Олексія потрапив під жорстокий обстріл, і багато бійців не вижили. Проте брата серед загиблих не було. Його доля залишалася невідомою.

Моя віра знову похитнулася, але ця звістка дала хоча б тінь надії. Я повернулася додому, відчуваючи внутрішню порожнечу, але водночас не могла дозволити собі зламатися. У війни не було милосердя — вона не давала часу на скорботу чи роздуми. Лише холодна реальність, у якій кожен день — це боротьба за життя, як на фронті, так і тут, у шпиталі.

Я не знала, як довго зможу триматися, але була впевнена в одному: не можна здаватися. Максиму і всім іншим пораненим потрібна була моя допомога. А мені потрібна була ця робота, щоб відволікатися від страхів і жити далі.

Того вечора я сиділа на підлозі свого маленького помешкання, вдивляючись у темряву за вікном. Місто спало, але з кожним вибухом десь на околицях я чула відгомін тієї жорстокої реальності, яка ніколи не зникне.

Я більше не плакала.Вже не мала на це сил.