Відлуння вибухів

Максим:

Дні у шпиталі тягнулися нескінченно довго. Кожен ранок я прокидався від шуму десь у далечині — це були вибухи, знайомі і водночас огидні звуки війни, що постійно нагадували, де я і що чекає попереду. Після кількох тижнів тут, я знав напевне — це лише перепочинок, не більш. Незабаром знову повернуся туди, де смерть стає твоїм супутником.

Аліна з'являлася майже щодня, оглядаючи рани, перевіряючи стан мого здоров'я. Спочатку вона була просто ще однією медсестрою серед безлічі інших, але з кожним днем я відчував, як між нами з'являється щось більше, ніж просто професійні обов'язки.

Одного ранку, коли ми залишилися наодинці, я помітив щось в її очах. Це був біль, схований за спокійною маскою професіонала, але він був настільки очевидним, що я не міг не запитати.

— Що трапилося? — запитав я, дивлячись їй у вічі, вперше намагаючись зірвати цю завісу мовчання між нами.

Вона зупинилася на мить, неочікувано для себе. Потім зітхнула і опустила очі, неначе збираючись з думками.

— Мій брат... він на передовій, — відповіла вона, і цього було достатньо, щоб зрозуміти, чому в її погляді завжди був присутній цей тягар.

Я не знав, що сказати. Війна забирала у нас близьких щодня, але з цими втратами кожен з нас залишався наодинці. Мені не хотілося говорити щось банальне, адже я сам знав, як такі слова нічого не значать, коли кожна секунда може забрати найдорожчих.

— Сподіваюсь, він в порядку, — тихо промовив я, намагаючись хоч якось підтримати її.

Вона кивнула, але по її обличчю було видно, що вона не впевнена в цьому. Тиша стала важкою, але вона вже не була такою незручної, як раніше. Ми розуміли один одного без зайвих слів.

Аліна:

Я ніколи не розповідала пацієнтам про свого брата. Це було табу, якесь неписане правило, яке я завжди дотримувалась. Але коли Максим запитав мене, я не змогла стриматися. Можливо, його очі — повні пережитого болю і страху — були тим, що змусило мене відкритися.

Мій брат, Олексій, був у найгарячішій точці. Його підрозділ не виходив на зв'язок уже кілька днів, і я не знала, чи він ще живий. Ця невідомість роз'їдала мене зсередини. Я працювала, допомагала пораненим, але щоразу, коли я поверталася додому, мене охоплював жах. Жах від думки, що наступного разу може не бути новин про нього. Або новини будуть зовсім не ті, на які я чекала.

Максим був одним із небагатьох, з ким я могла поговорити про це. Він знав, що означає втрачати побратимів, друзів, близьких. Його мовчазна підтримка була для мене безцінною.

— Ще повернеться, — раптом промовив Максим, порушуючи мої думки. — Може, з’явиться в самий неочікуваний момент, як це завжди буває на війні.

Я посміхнулася, хоч і ледь-ледь. Не тому, що його слова мене заспокоїли, а тому, що він намагався. Від цього стало трохи легше.

Коли я оглянула його рани і збиралася вже йти, він раптом зупинив мене.

— Аліно... — його голос був тихим, але в ньому було щось, що змусило мене затриматися. — Не залишай цю віру. Це все, що у нас є.

Його слова прозвучали так просто, але мали глибоке значення. Віра і надія — це ті риси, які зберігають нас людьми, навіть коли навколо нас лише руїни. Я кивнула йому на прощання і вийшла з палати.

У коридорі шпиталю знову панувала звична метушня. Але всередині мене щось змінилося. Я не могла це пояснити, але відчуття було, що наші шляхи перетнулися не просто так.