Тиша перед бурею

Максим:

У шпиталі панувала напружена тиша, яка нагадувала затишшя перед бурею. Мої рани ще не загоїлися, але фізичний біль був не найгіршим. Найбільше боліло серце. Маріуполь... Який він був колись і що залишилося тепер? Руїни, попіл і відчай.

Лежачи на ліжку, я відчував, як час повільно тягнеться, немов не хоче відпускати мене назад у світ війни. Тут, у шпиталі, здавалося, що все тимчасово. Ти можеш заплющити очі й уявити собі інше життя, де не лунають вибухи, де твої побратими не зникають один за одним.

Я відчув чиюсь присутність біля мого ліжка. Підняв очі і побачив її — Аліну. Вона була тихою, але її погляд казав більше, ніж слова. Медсестра, яка врятувала мене з поля бою, тепер стояла поруч, перевіряючи мій стан. В її рухах було щось особливе — спокій, що врівноважував бурю, яка вирувала всередині мене.

— Як ви почуваєтесь? — спитала вона, не дивлячись мені в очі, а зосереджено оглядаючи перев'язки.

— Живу, — відповів я коротко, намагаючись не думати про те, скільки хлопців уже не можуть так сказати.

Вона кивнула, наче погоджуючись з моїми словами, але не сказала нічого більше. Та її мовчання не було холодним. Це мовчання було теплим, наповненим розумінням і підтримкою.

Аліна:

Максим. Я запам'ятала його ім'я з моменту, як його принесли до нас. Всі говорили, що він дивом вижив. Осколки пройшли дуже близько до життєво важливих органів, і якби не швидке втручання... Але не лише його фізичні рани мене турбували. Його очі — порожні, наповнені болем, який мені знайомий. Це погляд людини, яка бачила те, що не повинна була бачити.

Я звикла до поранених, але з кожним новим солдатом моє серце стискалося трохи більше. Війна забирала найкращих із нас. Я робила свою роботу, не дозволяючи собі емоцій. Але щось у Максимові не давало мені спокою. Він був іншим. Його мовчання кричало про щось більше.

Коли я запитала, як він почувається, його коротка відповідь «Живу» була такою простою, але в той самий час нестерпно важкою. Так, він жив, але чи це було справжнє життя? Чи просто існування?

Мені хотілося щось сказати, але я не могла знайти правильних слів. Ми продовжували мовчати, але це мовчання було значущим. Мені хотілося підтримати його, але не як медсестра, а як людина, яка теж намагається вижити у цьому хаосі.

— Ви сильний, — нарешті промовила я, сподіваючись, що ці слова бодай трохи знімуть той тягар, який він ніс.

Він подивився на мене здивовано, наче вперше чує такі слова. Можливо, ніхто йому цього не казав. Можливо, йому просто потрібно було це почути.

— Ми всі повинні бути сильними, — тихо додала я, перш ніж вийти з палати, залишивши його наодинці з думками.

У коридорі шпиталю я затримала подих. Кожна зустріч із такими, як він, залишала свій відбиток. Але чи зможемо ми зберегти людяність серед цієї жорстокості?