Крихкі серця Маріуполя

Максим:

Вулиці Маріуполя перетворилися на суцільне поле бою. Кожен крок по розбитій дорозі був наче випробуванням — чи витримаєш ще один день? Максим пройшов повз руїни, де колись стояв затишний будинок, що належав одній з його знайомих родин. Тепер там не залишилося нічого, окрім спогадів і попелу.

Йому було 23 роки, і він ще рік тому не міг би уявити, що стане солдатом. Життя розгорнулося несподівано, і тепер він — частина тієї незліченної армії молодих людей, що борються за своє майбутнє. Він знав, що втратити все — це не просто втратити дім чи роботу, це втратити сенс життя, мрії. Але він не міг дозволити собі здатися.

Всі його думки зводилися до одного — вижити, щоб зробити щось корисне для своєї країни. Кожен день у Маріуполі був викликом, і цей день не був винятком. Максим був у розвідці, перевіряв стан однієї з позицій, коли раптом почув вибух. Його викинуло ударною хвилею, і він втратив свідомість.

Він прокинувся в шпиталі, обличчя змочене холодним потом. Лише біле світло ламп і стогони поранених навколо. Лікарі метушилися поруч, намагаючись врятувати ще одне життя.

"Як ти?" — тихий голос повернув його до реальності. Він озирнувся і побачив молоду жінку поруч, медсестру. Вона виглядала виснаженою, але в її очах було щось, що давало надію.

"Я… Живий," — відповів Максим, відчуваючи біль у всьому тілі.

"Це добре. Ми всіх витягуємо," — вона намагалася посміхнутися, хоча було видно, що це дається їй нелегко. "Я Аліна. Ти молодець, що тримаєшся."

Аліна

Аліна вже кілька днів не спала. Робота у шпиталі була безперервною — поранені прибували щогодини, і не було жодного моменту, коли можна було б відпочити. Але вона знала, що повинна триматися. Це була її боротьба, її внесок у спільну справу. Вона не могла залишити цих людей самих у їхній біді.

Коли її черговий пацієнт, молодий солдат, відкрив очі, вона відчула полегшення. Кожен, хто виживав, був для неї маленькою перемогою над жахом війни.

"Як ти себе почуваєш?" — запитала вона, намагаючись надати своєму голосу більше впевненості, ніж вона відчувала.

"Я… Живий," — відповів він, і вона кивнула, розуміючи, як важко йому це далося. Вона бачила таких як він щодня — молодих людей, які ще недавно мали свої мрії, а тепер боролися за життя. Але щось у його погляді було інше, глибше.

"Це добре. Ми всіх витягуємо," — сказала вона, намагаючись посміхнутися. Вона завжди намагалася підтримати пацієнтів, показати їм, що надія все ще є, навіть у найтемніші моменти.

"Я Аліна," — додала вона, намагаючись встановити зв'язок, що може допомогти йому триматися. "Ти молодець, що тримаєшся."

Максим відповів їй кивком, але в його очах вона побачила щось, що викликало в неї несподівану хвилю емоцій. Це був не просто страх або біль, це була рішучість. І вона зрозуміла, що, можливо, саме такі люди, як він, зможуть врятувати цей світ від темряви, що оповила їхнє місто.