Пролог

Маріуполь, 2022 рік.

Звуки вибухів лунали над містом, змішуючись із криками людей та гуркотом руйнівних обстрілів. Максим стояв на даху одного з будинків, дивлячись на горизонт, де колись можна було побачити безкраїй Азов. Тепер же там клубочився дим, наче сама земля кричала від болю.

Він знав, що повинен бути сильним, але всередині його щось розривало на частини. Скільки ще можна витримати? Скільки ще він може боротися, коли світ навколо нього валиться на очах? Але в цю мить він відчував, що повинен. Він мусив залишатися незламним, бо десь там, серед цього хаосу, були його рідні.

Вони була його єдиною розрадою, єдиною надією серед цього безглуздого пекла. Їїхпосмішка, їх сила і віра в краще майбутнє стали для нього світлом у темряві, що загрозливо поглинала всіх. Він знав, що вони так само страждають, так само відчайдушно боряться за життя, як і він.

Це було їхнє місто. Їхній дім. І вони не могли його залишити. Але як довго вони зможуть витримати? І чи знайдуть вони в собі сили зберегти не тільки життя, але й любов, яка зародилася серед руїн?

Максим вдихнув на повні груди, відчуваючи, як холодне повітря ріже горло. Він закрив очі і промовив тиху молитву, яка більше нагадувала обіцянку. Обіцянку повернутися до батьків,друзів, захистити їх і не відпускати, як би важко не було. Війна змінювала всіх, але він знав одне: їхня любов була сильнішою за будь-який страх. Воно буде їхнім порятунком, навіть якщо все навколо зруйнується.