СКАРБ ОЛАФА. КНИГА ПЕРША. ЕПІЛОГ

1.

Телефонний дзвінок застав Леуса за сніданком, який приготувала Дарина. Телефонував Гура.

• Слухаю, — підняв слухавку Леус, пережовуючи Даринчині викрутаси та запиваючи ароматним чаєм.
• Вітаннячко!
• І вам туди!
• Тільки що мав телефонну розмову з Офісом Президента. Нас запрошують на зустріч.
• Нас? – здивувався Леус.
• Ну якщо є якийсь інший Степан Гура, Річард Леус і Даніель Маркварт, то вони скоріш за все помилилися номером.
• Цікаво. І що їм від нас треба?
• Вони хочуть обговорити долю скарбу Олафа, як вони його назвали. Тому запрошують нас до Офісу. Питали, чи присилати за нами транспорт? І коли?
• А коли вони пропонують?
• Четвертого червня. Вони якусь міжнародну платформу хочуть в цей день започаткувати. І нас запрошують.
• Ну ти вже ж усе погодив з ними?
• Так.
• Ну і ладно. Декстера попередив?
• Він поряд. Привіт Вам передає!
• Кому «Вам»?
• Тобі та Даринці.
• А звідки він знає, що вона зі мною?
• Він каже що «порадився зі своїм мишлєнієм»[1] і воно йому підказало, що Ви снідаєте.
• Я у Декстера знаю дуже багато різних якостей, але те що він ще й екстрасенс. Передавай і йому від нас привіт. То коли чекати транспорт?
• Третього червня. В обід. Нас заберуть на Київ і поселять на ніч до готелю. Щоб ми ранком четвертого були, як штики готові.
• Третього, це післязавтра. Добре. Що брати з собою.
• Нічого. Дрес-код військовий.
• Годиться!
• Тоді добре. Від мене особисто Даринці, привіт! Гарного Вам дня!
• Навзаєм! – і Леус поклав слухавку.

2.

Мікроавтобус «Мерседес» підкотив до Офісу Президента о 9:40.

Водій відкрив двері та запросив до виходу трьох героїв Сумської територіальної оборони одягнутих у військовий піксель. Біля дверей їх вже зустрічав молодий чоловік у сорочці й штанах кольору хакі.

• Доброго дня! – привітався він, — я Максим.

Хлопці відрекомендувалися. Після коротких рукостискань, Максим запропонував їм пройти за ним. Вони піднялися на другий поверх. Трохи пройшовши по коридору вони зупинилися біля одних з дверей. Максим заглянув в середину і кивнув головою, а потім запросив друзів до кабінету. На зустріч їм із за столу піднялася жінка теж у захисних кольорах.

• Ольга Тесленко, — представилася вона, — я Заступник Керівника Офісу Президента України.

Друзі привіталися і представилися.

• Будь ласка, присідайте, — запропонувала розташуватися за столом господиня кабінету.

Не встигли гості відсунути стільці, щоб використати пропозицію пані Ольги, як за їхніми спинами пролунав знайомий басок:

• Так це наші герої Сумської тероборони?

Всі обернулися на голос. В кімнату входив широким кроками Президент України Володимир Зеленський. Він швидко підійшов і простягнув руку Декстеру, який був найближче до нього.

• Впізнали?

Декстер з висоти дивився на Президента з захопленням.

• Звичайно. Перший мільйон.
• Точно. — Президент міцно потис руку Даніеля.
• А Ви?
• Декстер…тьху ти…Даніель Маркварт.
• А чому Декстер? – зацікавився Зеленський.

Даніель стиснув плечима.

• Друзі так називають.
• Тоді буду мати за честь називати Вас Декстером, якщо візьмете мене в друзі.

Всі розсміялися. Президент повернувся до Степана і простягнув руку і йому. Той міцно стиснув і представився:

• Степан Гура.
• Шикарна борода, — з посмішкою зробив комплімент Президент.
• У Вас теж, — не знітився Степан.

Всі знову засміялися.

Настала черга Леуса. Він теж потис руку і представився:

• Річард Леус.
• Річард Леус, — повторив Зеленський дивлячись в очі хлопцю, — українець?
• На сто відсотків.
• Супер. Зараз весь цивілізований світ трохи українці. Ну прошу! Присядьмо. А ні стривайте. У нас, для Вас дещо є, і він повернувся до дівчини, яка зайшла до кабінету з теками і якимись коробочками в руках.

Він взяв з рук дівчини верхню теку, відкрив і прочитав,

• Гура Степан Янович, від імені народу України, висловлюю велику подяку за бездоганне виконання військового та службового обов'язку, виявлену при цьому доблесть і честь при обороні міста Суми та прошу прийняти в нагороду Орден Богдана Хмельницького III ступеня.