СКАРБ ОЛАФА. КНИГА ПЕРША. ЧАСТИНА ІV.

1.

Настоятель монастиря, ігумен Філофей, уважно дивився в очі Степану,

- І чому Ви вирішили прийти до монастирського життя?

- Я ще не вирішив, — відповів Гура.

- То чому, Ви тут?

- Я шукаю спокою. Можливо монастир, це те, що мені його дасть.

- Можливо, — настоятель розмірковував про щось декілька секунд і потім продовжив,

- Шлях до монастирського життя починається з трудничества.

- Що це? І що я маю робити, щоб пройти цей шлях?

- Трудничество – це робота в монастирі на славу Божу. Трудники повинні молитися, трудитися і допомагати обителі. У нас існують досить суворі правила проживання і розпорядок дня.

- Поки що, це мене не лякає.

- Головна мета перебування всіх паломників в монастирі, це повне уцерковлення православного християнина через зіткнення з життям монастиря в молитві та праці, участь в Таїнствах Сповіді та Причастя, через засвоєння Священного Писання і церковних звичаїв.

- І як довго треба перебувати в трудниках, щоб піднятися на іншу ступінь?

- Це початковий щабель випробування при обранні чернечого шляху, після якої, трудник може бути прийнятий до братії та стати послушником. Послушникові благословляється носіння підрясника, чернечого пояса і чоток. З цього моменту він не носить в монастирі мирського одягу.

- То мені не дадуть спеціального одягу?

- Ні. Трудник живе в загальній келії, бере участь в загальній трапезі та молитві разом з монастирською братією, ходить у звичному мирському одязі, несе послух відповідно до своїх здібностей і талантів, і виконує посильне молитовне правило.

Степан в душі спокійно видихнув і подумав сам собі, — «ну слава Богу хоч підрясника не треба буде одягати».

Вони ще трохи поспілкувалися, а потім ігумен зателефонував якомусь преподобному брату Вікентію, який і ознайомив Степана з монастирським життям. Він зробив екскурсію монастирем, показав храм, трапезну, скит і інші будівлі.

Як наші читачі вже знають, Мгарський Спасо-Преображенський монастир був заснований в 1619 році на кошти княгині Раїни Могилянки Вишневецької, матері Єремії Вишневецького і збудований митрополитом Ісаєю Копинським. Ченцями монастиря здебільшого були колишні запорозькі козаки. Які після походів та військових подвигів, на кінець життя йшли в обитель замалювати те, що їм довелося під час цих подвигів натворити.

У свій час, а саме у 1663 році в монастирі під іменем монаха Гедеона перебував син Богдана Хмельницького, Юрій.

Монастир свого часу відвідали майже всі гетьмани України, багато з яких жертвували значні кошти на його утримання. Серед меценатів монастиря відзначився Людвиг Дант, принц Гессен-Гамбурзький. Тут також побували Тарас Шевченко та майже всі класики української літератури XIX-XX століть, деякі чужоземці.

Починаючи з 1919 року, більшовики знущалися з української святині, як тільки могли. Спочатку вони розстріляли ченців на чолі з ігуменом Амвросієм. Новомученики поховані за вівтарем скитської церкви.

Потім була дитяча колонія. В 30-х роках — дисциплінарний батальйон, в 40-х роках — військові склади, а у 80-х, взагалі — піонерський табір.

Можна було собі тільки уявити, що за п’ять десятків років зробили з монастирем всі ці «поважні» люди.

А от з початку 90-х років пішло активне відродження монастиря. Було реставровано споруди та навіть відновлено бібліотеку.

Преподобний брат Вікентій, був високим, худим ченцем, з рідкою козлячою борідкою. Він поцікавився, звідки Степан і коли той, йому повідав, що він з Сум, радісно замахав руками, в кращих традиціях італійських чичероне,

- Ви не повірите, а я бував в Сумах!

- Чому ж не повірю? – здивувався Гура, мов би візаві йому признався, що теж був на Підвітряних островах.

- Знаєте в центрі міста у Вас є великий Спасо-Преображенський Собор? Мене туди відправляли… - потім він осікся, мовби зрозумівши, що поводиться з незнайомцем дуже відверто, - …у справах, відправляли.

Степану, брат Вікентій сподобався, по перше, як криниця потрібної та не дуже потрібної інформації. Він чим то, йому нагадував старшого брата Декстера, якби у нього такий брат існував. Натягни на Декстера підрясник, причепи бороду і надінь чернечу шапочку скуфію, і…, Степан ледве втримався, щоб не пирснути від сміху. Вони були б класною парочкою.

- Собор? - Гура вернувся до ченця, — так, є такий. А сам собі подумав, «Боже! Він такий наївний, чи прикидається. Як сум’янин може не знати великий собор в центрі міста?».

- А Ви, прикульгуєте, — продовжував торохкотіти брат Вікентій, — то травма?

Степану дуже хотілося видати, те, що перше прийшлося на ум — «Бандитська куля», але про кулю, краще було промовчати.

- Виробнича травма. На цвях напоровся.

- Так. Шляхи господні несповідимі, — підняв голову догори ченець, якби чекаючи підтвердження зверху.

- Та отож, — погодився Степан.

- А я місцевий. Ну майже. З Миргородського району. Білики, село таке є. - і брат Вікентій почав розповідати Степану свій родовід від п’ятого коліна і ще купу, абсолютно непотрібної інформації.