СКАРБ ОЛАФА. КНИГА ПЕРША. ЧАСТИНА І.

1.

Ніч пройшла неспокійно для Леуса. Зазвичай врівноважений і емоційно стійкий молодий чоловік важко спав, постійно борсаючись в ліжку. Неспокій і якась тривожність, бентежила його і не давала заснути, підказуючи йому, що щось не так.

Прокинувшись, рука автоматично потягнулася до макбука. Останні тижні були стабільно робочі. Договори з клієнтами, планування відряджень, підготовка презентацій. Робота Леусу подобалась. В Україні досить успішно пройшла реформа самоврядування, яка дала більше можливостей для громад. До влади в деяких громадах прийшли цікаві молоді люди. І Леус, який допомагав їм шукати фінанси для побудови громад європейського зразка, дуже тішився з цього і малював для себе цікаві перспективи.

Зайшовши за звичкою зразу в соціальні мережі, Леус першим побачив відео з виступом російського диктатора Путіна, який красномовно оголошував спеціальну військову операцію проти України. Далі Леус прочитав про масовані ракетні атаки міст, про танкові колони, авіа удари й перші жертви.

• Все ж таки цей дурень прийняв саме тупе у своєму житті рішення, — промовив вголос Леус. А подумки додав, — це буде сама огидна, бридка і безтолкова війна Росії, яку вона абсолютно програє. Ну добре тоді за діло!

Леус швидко привів себе до ладу, погортав новини по своєму рідному місту з чашкою кави та нашвидкуруч зробленому бутерброду. Схопивши рюкзак з документами та грошима, вийшов у невідомий сумський ранок.

2.

Поряд з військкоматом на Кондратьєва, близько 7 ранку, вже не було місця для паркування, тому прийшлося приткнути свій Паджеро на сусідній вулиці.

Люди вовтузилися як мурахи. Декілька бусів розвантажували та завантажували порожні та повні ящики з коктейлями Молотова. Прямо на вулиці дівчата наповнювали пляшки бензином та мастилом і затикали все ганчірками.

Біля входу у військкомат стояла досить велика черга переважно чоловіків. Але були й жінки. Леус став у чергу за бороданем схожим на хіпстера з татуюванням великого тризуба на шиї. «Хіпстер» втикав у смартфон, щось гортав у новинах. Переважна більшість народу теж або зиркали у телефони, або гучно гомоніли.

• Ну що чути?, - поцікавився Леус у хіпстера.
• Зеленський оголосив воєнний стан. Більше сотні ракет вдарили по нас. Белдики сунуть з усіх боків як таргани. Роботи буде до біса, — з якоюсь наснагою оголосив бородань. Його вираз обличчя, мовби казав всім навколишнім, — от бачите, а я ж один вірив в те що буде війна, ну нарешті, вони попали в мою пастку. Леусу сподобався настрій чоловіка. Йому було близько сорока років. Коротка зачіска та маленька сережка у вусі.
• Ріккі, — простягнув руку Леус. - Річард мене звати, ну скорочено Ріккі,- пояснив він. - Можна Леус. Це прізвище. Ну як зручно тобі. Ріккі Леус коротше. Ось так.
• Схоже на Мікі Маус, — по доброму усміхнувся бородань.
• Схоже,- мене в школі так називали, хмикнув Леус.
• Ріккі Леус,- повторив хіпстер і трохи творчо замислився.
• Вибач, я Степан. Степан Гура, — і міцно потиснув простягнуту долоню.

Степан виявився власником квартири з антикварним магазином на Іллінській. В магазині, якій користувався досить стійким попитом у туристів та місцевих було все, від старовинних іграшок до меблів.

• А як твоя сім’я?, - поцікавився Леус.
• Наказав сину взяти сестер з мамою і їхати до бабці в село на Полтавщину. Хай поки пересидять у неї, а там побачимо, — промовив Гура і в його очах блиснув хитрий вогник. Який мовби казав,- бачиш, я про все подумав і був готовий до такого розвитку подій!
• А дружина? Залишиться з магазином?
• Нема її. Вже три роки. Рак. – Вогник в очах Степана, згаснув моментально.
• Вибач! Царство небесне! - Леус пошкодував про запитання. В його голові промайнула думка, — Боже! Яка ж вона була молода! - Але тему вирішив не розвивати.
• А магазин…закрив. На хіба це барахло кому зараз потрібне? Це все витребеньки для мирного часу, — відрізав Степан.

Леус з повагою глянув на сусіда. Так, під час війни цінність речей зовсім інша. І те що вважалося неймовірно дорогим вчора, сьогодні не вартує твоєї уваги.

• А твої як?, - з певною долею толерантності запитав Гура.
• Я сам. Мама в Стокгольмі. Вона ще в чотирнадцятому переїхала, після смерті тата. Їй було дуже тяжко залишатися тут. У неї там бізнес, будівельна фірма і дизайн інтер’єрів, — Леус замислився на мить згадуючи образ мами. І додав, — вона до речі була абсолютно впевнена, що Путін не заспокоїться і буде повномасштабна війна. Розумні люди все знали…, - потім знову згадав розмови з мамою про геополітику, агресивні імперські амбіції московського керівництва, — і я знав, ну принаймні розумів. Ми просто з ними наскільки різні, що хтось когось повинен зламати.
• Вибач, — перебив його роздуми Степан, — а батько теж у тебе хворів?
• Ні, він загинув в серпні чотирнадцятого під Іловайськом.

Спогади про цю жахливу катастрофу досі крають серця цілої нації, а для Леуса, якого вона торкнулася особисто, це було більше ніж катастрофа, це було особистий біль. Тому, що, глобальні катастрофи забуваються, а своє залишається до кінця життя.

• Він був військовий пенсіонер, майор. Правда, який пенсіонер в 48 років. Пішов добровольцем. Після того, як росіяни взяли наших в кільце, кожен командир фактично вибирав своє рішення, яким чином рятувати людей. Він з побратимами був у південній колоні, яка називалася «Вітер». Два підрозділи прийняли різні рішення. Перший повірив росіянам і склав зброю, а батько зі своїми вирішили пробиватися з боєм. Їх було з півсотні відчайдухів. Дочекавшись ночі вони зі зброєю вибиралися до своїх. Там були деякі зіткнення з російськими танками. Два танки вони підбили з гранатометів і таки змогли вирватися, але тільки 12 осіб вижили. На жаль батько залишився там навічно.
• Співчуваю! Друже! – Степан торкнувся плеча співрозмовника. -А що сталося з тими хто здався? - поцікавився він.
• Частину обміняли, а місцевих передали сепаратистам. Казали що їх там кинули на підвал. Нічого доброго, — сумно відповів Леус.
• Ніхто не має право вимагати геройства від людей…але…до речі тут народ каже, що міський голова десь зник, ні слуху ні духу.
• І чому я не здивований? - посміхнувся Леус.