Runaway

Було літо і було спекотно. По дорозі з Великої Балки в Київ їхав звичайний міжміський автобус. Доволі голосно грав шансон — співак нарікав на «воровську» долю і хотів щастя в «етой жизні». Пасажири в салоні парились, немов у лазні, і розважались тим, що мало чи не щосекунди відкривали і закривали верхній люк. Дехто водив пальцем по неймовірно великому дисплею смартфону. Дехто їв бутери. Кричала дитина, хтось всю дорогу жалівся на уряд.

Все було, як завжди, всі були заклопотані своїм, і ніхто не звернув уваги на водія. Дійсно, на перший погляд, — водій, як водій, нічого такого, але він був якимось похмурим. Сидів за своїм кермом, кидав депресивні погляди на дорогу і не відганяв від себе бабусь з клунками.

Здавалось, його щось засмутило.

Минуло десять хвилин поїздки. Автобус давно залишив позаду кілька населених пунктів і мчав між живописними та безкраїми полями. У салоні вкотре гримнув люк. Дитина ніби замовкла. Хтось впустив майже повну пляшку «Моршинської». З динаміків жінка хрипким голосом погрожувала комусь, щоб той, хтось, «не пускав любофь по кругу», бо вона «піде жити з падругой». Водій, до цього моменту невеселий, миттєво спохмурнів. Він покосився на магнітолу і різким рухом вимкнув її. На мить запала тиша, аж ось у когось задзвонив телефон — салон прорізав огидний ресторанний голос Олега Винного.

— А-а-а-а…! — раптово крикнув водій на весь салон, додавши щось нецензурне, хоча поряд були діти та жінки.

У салоні, на перших місцях спочатку запанувала тиша, а потім почувся стурбований шепіт. Студенти виймали навушники з вух і тихо питали оточуючих, що сталось. Дивна активність зацікавила пасажирів з середніх рядів — вони почали висовувати голови в прохід між сидіннями і сканувати поглядом місце водія, хоча вони не чули, що він сказав.

Тим часом, водій різко втопив на гальма, та так, що ті, хто стояли у проході, смачно бухнулись на брудну підлогу, а з відділення верхнього багажу випав кульок з абрикосами. Не встигли жіночки та пара вахтовиків почати висловлювати своє незадоволення занадто різкою зупинкою, як водій підвівся з місця, відкрив двері і пасажири правого ряду побачили, як він підтюпцем пробіг повз них і зник у посадці. «Куди він?», «Писять?», «Какать?», «Дивно якось…», «І шо ж це за фігня?..» — почулось у салоні. Пасажири глипали один на одного і не знали, що робити.

Автобус стояв з увімкненим двигуном. Через п’ять хвилин стало зрозуміло, що водій більше не повернеться.

Частина людей вийшла з салону, почала палити сигарети і розминати затерплі м’язи. Дехто залишився в салоні, незрозуміло чому парячись у задусі.

Студент-першокурсник Влад , який їхав собі в Київ робити третю татуху, цілком можливо, нижче спини чи відразу на лобі, теж вийшов на вулицю. Оскільки він не палив, то змушений був відійти, бо біля автобусу всі чаділи, немов паротяги. Потім він вирішив пройтись, і неспішним кроком почав віддалятись від автобуса. Можна було прогулятись, водія немає, а наступний рейс тут ітиме години за півтори. Він, мабуть, всіх і підбере. Чи хоча б зв’яжеться з автостанцією. Тому стовбичити зараз біля бусу було зовсім не резон.

Отож, Влад ішов собі, ішов, думав про татуху і Свєтку, слухав музику на телефоні. Потужний динамік розносив її навколо, немов вітер листя восени, Влад ще і звуку додав, бо грала улюблена його пісня. Влад тихо підспівував, балувався з гучністю, аж раптом почув десь поряд хрипке:

— Ай вона ран авееей…. (тут і далі уривок тексту з композиції Linkin Park «Runaway» — прим. авт.)

Влад завмер. Дійсно, це було десь поряд. Він трохи стишив гучність (але композицію не вимкнув) і вже зовсім чітко почув, як хтось поряд, у кущах підспівує:

— Нева сей гудбаааай… Ай вона ноу зе тру… Ай вона ноу зе енсверс…

Влад, тримаючи в руках телефон, пішов на звук і через хвильку знайшов у кущах водія, який сидів прямо на землі, плакав і підспівував його пісні з телефону.

— А ось ви де… — ніяково протягнув Влад.

— Таке... — протягнув водій, зітхнув, а потім показав поглядом біля себе, пропонуючи сісти.

Влад не знав, що робити. Він спочатку розгубився, але потім м’яко приземлився на землю поряд з водієм. Водій мовчав, слухав пісню, уже мовчки і зажмуривши очі, а потім важко зітхнув.

— Слухайте, — порушив тишу Влад. — Може, ми того… Підемо в автобус? Там люди ждуть…

— Давно Лінкін Парк слухаєш? — повністю проігнорувавши запитання, озвався водій.

— Ну да… Роки три… — відповів Влад розгублено.

— Та… — махнув рукою водій. — Мало. Я от років десять, якщо не більше. І тільки-но звучала моя улюблена пісня… Власне, вони всі улюблені, але ця най-най… Жаль, що Чес помер, я в горі, — і він розплакався.

— Та ладно? — здивувався Влад, повністю забувши про своє попереднє запитання. — А я думав, усі водії шансон слухають!

— Брехня! — мало чи не вигукнув водій, припинивши рюмсати. — Хто тобі таке сказав? Хоча так, ти ж не знаєш… Гаразд, я тобі розповім: усі водії, не важливо — автобусів, маршруток, особливо маршруток, та навіть таксисти — усі вони поголовно інтелектуали та освічені люди. Вони вдома, поки решта люду деградує перед ТСН і серіалами про лікарню, читають Бальзака і пишуть картини в стилі аналітичний кубізм. А ще слухають якісну музику: наприклад, мій знайомий зварювальник Володя Кастрюба полюбляє Вівальді і Гершвіна, мій брат, Гринько, який працює в сусідньому районі на маршруті «Сира Балка — Глибокий Яр», зазвичай після роботи врубає Сінатру. Говорять, начальник нашої станції добіса меломан, він слухає Шнітке та японський нойз-індастріал, але то лише чутки, сам не чув, але думаю, що може бути. Я от завжди любив рок. Спочатку слухав класичний, там Діп Пьорпл, Квін, але коли почув Лінкін Парк, то слухаю тільки їх. По ходу, діла підсів, звісно, на ню-метал і мазафаку, але Лінків слухаю частіше, ніж інше.