ЕПІЛОГ

Вітаю, любий друже! Ти щойно закінчив читати третю книгу циклу Козацька Доба про життя та звитяги відомих козацьких полковників, про зради та підтримку, про боротьбу за власні переконання та гіркі розчарування. Ця книга не має вираженого головного персонажа. Головний герой тут - саме доба Руїни, на тлі якої розгортаються трагічні події козацтва. Планую написати ще одну, останню кингу цього циклу, але не про козаків, а про події козацької доби очима дружини польського короля Яна Собеського, яку він ласкаво називав Марисенька. Ця книга буде більше особистого спрямування, про життя та трагедії придворних осіб, де історичні події йтимуть фоном. Що ж до головних героїв книги “Руїна”, то...

Іван Богун після звільнення з Мальброку погодився брати участьу поході на Лівобрежжя у складі коронного війська, очолюваного Казимиром. Такою була умова його звільнення, яке випрохав Тетеря. Ця військова кампанія мала на меті об’єднати обидва береги під владою Тетері та польською короною. Проте з перших же днів походу Богун намагався таємно завдавати шкоди полякам і зривати їх плани. Лівобережні полки охоче здавалися йому в полон, таким чином міста залишалися цілими. Поляки не залишали в них навіть свого гарнізону. Тож коли в січні 1664 року обложили останній форпост Лівобережжя на кордоні з московським царством - місто Глухів - на “підкорених територіях” несподівано для поляків спалахнуло антипольське повстання, яким таємно орудував Іван Богун. Як члену військової ради, йому було відомо про всі подальші плани коронного війська, тож він всіляко допомагав оборонцям Глухова тримати оборону та навіть постачав їм продовольство і порох. Облога тривала місяць, і за цей час Іван Брюховецький устиг зібрати військо та разом із Григорієм Ромодановським наблизитися до позицій поляків.

Невдовзі Казимир дізнався про таємні плани Богуна та писав у своєму листі до дружини, що про зраду славетного полковника йому повідомив один із козацьких старшин. Достоменно невідомо як саме загинув Іван Богун, як один із варіантів - його було арештовано під час військової ради та розстріляно разом з іншими старшинами у Новгород-Сіверському. За іншими даними, він загинув прямо на раді під час свого арешту, так як чинив відчайдушний опір.

Іван Сірко присвятить своє життя боротьбі з бусурманами-людоловами, разом із січовими братчиками звільнить десятки тисяч українських невільників, здійснить більше 60 вдалих походів на узбережжя Чорного моря та Крим: Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп і навіть Ясси. Відомо, що кримськотатарські матері лякали Сірком своїх дітей.

Останню переможну булаву опустить у 1680 року. Повертаючись з того походу проти ординців, дізнався, що його држину та 4 дітей було вбито. З горя він занедужав та поїхав на свою пасіку в селі Грушівка, де й невдовзі помер. Похований був Сірко біля Чортомлинської Січі (нині це с. Капітулівка, що на Дніпровщині). У 1967 році його перепоховали на іншому краї села через наближення вод Каховського водосховища до його могили. З того часу про його останки достоменно нічого не відомо. За перказами, він наказав після своєї смерті відрубати його руку, яка допомагатиме козакам у їх переможних походах. Проте при розкритті його могили, було знайдено обидві руки. Тому де насправді похований Сірко, нікому не відомо. Його життя було оповите містикою та обросло легендами, тож і смерть виявилась такою ж.

Іван Виговський не здався після вимушеного зречення булави, таємно листувався з кримським ханом та збирався підняти повстання проти Тетері. За що був страчений 1664 року у селищі Рокитне, що на Чернігівщині, згідно наказу Павла Тетері. Його разом із дружиною поховали у Великому Скиті.

Яким Сомко програв булаву Лівобережжя Івану Брюховецькому на Ніжинській чорній раді у червні 1663 року. Невдовзі, в результаті інтриг Брюховецького, Сомка та Золотаренка разом з кількома старшинами було страчено у спосіб “рубання меча” у вересні 1663 року у м. Борзна Ніжинського полку. Сам Іван Брюховецький був убитий козаками 5 років потому.

Павло Тетеря на посаді гетьмана несподівано для короля висунув ряд категоричних вимог: шанувати привілеї та гідність козацтва, звільнити Богуна та інших ув’язнених старшин, повернути православним захоплені уніатами храми, дозволити самостійні дипломатичня відносини з Молдовіє та Волощиною, розпочати мирні перемовини із московією, вимагати від москви звільнення ув’язнених старшин, гарантувати допомогу татар. Усі ці вимоги, окрім церковних, було королем виконано. За деякими джерелами, зрікся булави наприкінці 1665 року. З того часу проживав у Варшаві. Після Люблінського трибуналу 1669 року перейшов кордон Молдови, де провадив політику підтримки Османської імперії. Був отруєний у квітні 1670 року.

Іван Нечай був звільнений з Тобольської темниці у 1667 році після Андрусівського перемир’я між москвою та Річчю Посполитою. Проживав у Білорусі. Двічі був одружений. З 1673 року його подальша доля невідома.

Юрій Хмельницький після постригу проживав у Корсунському монастирі під іменем Гедеон. Проте його спокійне життя закінчилось у 1664 році, коли військо коронне під приводом Чарнецького сплюндрувало батьківський хутір Суботів та могили Богдана Хмельницького і Тимоша. Юрко того ж року був відправлений до темниці Мальброк, де знаходився до 1667 року. Після звільнення жив в Уманському монастирі.

У 1669 році полишив свої чернечі справи та поринув у вир політичної боротьби як кандидат від Османської імперії. За свідченнями деяких істориків, діяв не з власного бажання, а став маріонеткою та розмінною монетою в руках сильних світових гравців. Його використали через відоме ймення, від якого Юрій потерпав усе своє життя. У звереннні до народу величав себе “князем Сарматії”, його столицею став Немирів. У 1681 році був відкликаний у Стамбул, звідки його заслали на один із грецьких монастирів на острові в Егейському морі.