Розділ 49. Воля у кожного своя

У наметі запала тиша. Лише дощ періщив по полотні, наче оплакував тих, кому вже не судилося бачити Україну. Юрій стиснув кулаки так, що кров виступила з-під нігтів. Його обличчя посіріло. Як у батька перед серцевим нападом. Очі стали такими глибокими, що перетвориолись на провалля.

- Вони... наших... - шепотів сам до себе. - Тих, хто з миром до них...

Раптом підскочив до столу та ударив кулаком так, що глеки та чорнило полетіло долу та заричав:.

- Прокляті! Всі прокляті! І ті, що з півночі, і ті, що з півдня! Кожен шукає свого зиску, а ми - мов ті кості мож жорнами!

У ту мить в намет увійшли козацькі старшини, серед яких був і Тетеря. Вклонившись гетьману, той мовив:

- Мені доповіли про повернення посланців. Зібрав старшину та поспішив до вас, гетьмане. Не вперше нас зраджують. - повів він далі і Юрій зрозумів, що Тетері знову доповіли усе першому, поперед нього. - Тепер головне, втримати військо. Не можна розголошувати таку оказію, бо як дізнається січовеє братство, почнеться смута.

Юрій зиркнув нв нього так, що сироти у Павла пішли шкірою:

- Смута кажеш. А хіба нині не смута вже?! Вчора ми разом перемогли, а сьогодні вже самі собі вороги! Нема віри нікому! Навіть вітрові, і тому більше можна довірити! Ні хан, ні король, ні цар не дбають за українство, а дбають лиш про власну користь!

- Отямся, гетьмане. - встряв було Тетеря, та Юрко його не слухав.

Юнак раптом дико зареготав, витяг шаблю та замахнувся нею в повітрі - лезо загрозливо блиснуло в полум’ї свічі. Старшини завмерли. Тиша стояла така густа, що було чути як воск зі свічей капає на підлогу. Знадвору гуркотів далекий грім, і вітер бив у намет так, наче хотів увірватися всередину. Юрій стояв серед намету з шаблею в руках, і тінь від полум’я свічей лягала на його юне обличчя химерними рисами - він немов старів на очах.

Усі чекали, не сміючи й слова сказати. Юрій дивився кудись у порожнечу - у темряву за пологом намету, де рвав вітер і тужливо шепотіла ніч.

- Бачите, браття. - промовив нарешті юнак, і кожне його слово падало важко, мов камінь у воду, залишаючи холодні брижі на душах тих, хто слухав цей моторошний монолог - Гадав я, що гідно продовжу батькову справу... Що втримаю край, який стікав братньою кров’ю... Але... не дано мені того...

Він провів рукою по обличчю, ніби хотів стерти смертельну втому, свій сором та безсилля. А тоді продовжив:

- Я хотів миру, а отримав роздертий навпіл край... випалені села... зраду... сльози... відчай. Я хотів створити державу, а створив руїну.

Тетеря було ступив уперед, та Юрко застережно підняв руку:

- Не треба. Ти сам бачиш - не слухає мене ніхто: ані власне військо, ані старшини, ані король. Усі потай кепкують наді мною. Бо я не гетьман, я - його тінь. І поки тримаю я цю булаву, стілько й буде литися кров.

Він підійшов до столу, де виблискувала коштовна батькова булава. Довго дивився на неї, поки присутні затамували подих, не в силах щось і мовити. Тоді узяв її обома руками й поставив перед ошалілими від несподіванки старшинами:

- Від сьогодні я зрікаюся булави. Хай візьме її хтось, сильніший од мене. Хто зможе втримати сей край між двома вогнями. Я не маю більше серця дивитися як свої гинуть од своїх.

Його голос урвався. Він ступив назад, немов після важкого удару. Оступився на стілець, важко гепнувся на нього. І закривши голову руками, юний гетьман розридався. Плечі його тряслися від ридань, що йшли з глибини серця. І ніхто в наметі в цю саму мить не поважав його більше, аніж будь-коли. Коли напад пройшов, Юрко витер гіркі сльози, підняв голову та твердо мовив:

- Передайте королю, передайте царю, передайте всім - Юрко Хмельницький більше не гетьман.

На обличчі його в той момент не було ні сліз, ні гніву, лише якесь смертельне спустошення.

Вітер знову шарпонув полог намету і одна зі свічей згасла. Стало так тихо, що кожен чув, як у грудях б’ється його власне серце, у кожного по-своєму: у когось із надією, у когось - з розпачем.

Тетеря повільно підняв булаву, глянув уважно на неї, тоді на Юрка і мовив стиха:

- Коли падає рука гетьмана, булаву підхоплює той, хто має на те сили.

Юрій, нічого не відповівши, вийшов у ніч, під холодний дощ, що стирав сліди війни, і, здавалось, змивав останні краплі його влади...

***********

Новоскитський монастир, 13 січня 1663 року

Посвята відбувалася в головному храмі Новоскитського монастиря під Чигирином. Зала не була розкішним палацовим кабінетом, а суворим, кам'яним простором, що підкреслював вічність і смирення. Монастирський храм дихав старовиною і важкою, побожною тишею, яку порушував лиш тихий спів хористів.

У залі панувала приглушена, таємнича напівтемрява. Світло проникало лише через вузькі, високі вікна та було створене тремтливими свічами, розставленими по периметру навколо іконостасу. Кожен вогник відкидав довгі, рухливі тіні, які, здавалось, спостерігали за драмою, що розгорталася навколо них.

Уся обстановка була спрямоваана на демонстрацію величі віри та марності мирської влади.

Над Юрієм височів іконостас, його образи дивилися на світ суворо та непідкупно, байдуже до політичних чвар. Золото на іконах тьмяно поблискувало, символізуючи владу небесну, єдину, що справді триває вічно.

Під босими ногами Юрко відчував холодну кам’яну підлогу. Він тремтів усім тілом, та не від холоду, а від того, наскільки важливе рішення прийняв для себе.

У повітрі витав важкий, солодкуватий запах ладану та воску, задурманюючи свідомість.

У центрі зали був невеликий простір, де незабаром мав відбутися обряд постригу. Там було лише найнеобхідніше: невеликий високий столик, на якому вже лежали спеціально приготовані прості монастирські ножиці та груба чорна чернеча ряса - єдиний одяг, що невдовзі мав змінити розкішний гетьманський жупан.

Ця зала була місцем останнього суду Юрія Хмельницького над самим собою. Холод і тиша монастирських стін були не просто фоном, вони були активними учасниками драми, які приймали у свої обійми зламану душу колишнього гетьмана.