Розділ 48. Відчай проти гніву

Бужин, серпень 1662

Літній вечір повільно та неухильно хилився до ночі. У кронах шумів вітер, а під ногами зрадницьки хрустіло гілляччя. Ліс немов хотів видати його, того, хто йшов на поклик зрадника. Тетеря мимоволі втягнув голову в плечі, коли одна з гілок, що їх достоту валялося на стежині, хруснула під ногами його коня особливо голосно.

- А бодай тобі. - тихцем вилаявся він та витер піт з чола.

Ця каверза подобалась йому усе менше. І якого лиха попхався він до цього лісу, що темною стіною височів недалеко від Бужина, розділяючи дві армії. На цій стежині його чекає Сомко. Ледь не благав через таємного посланця цієї зустрічі. Що хоче такого повідомити йому цей юда беззаконний, що викликав стрітися лише удвох, віч -на-віч.

Попереду у присмерку бовванів комонник, кінь якого нетерпляче тупцяв на місці. Певне, давно чекає. Тетеря приглядівся. Сомко. В темному жупані, шитому на московитський манер. От же ж гаспид.

Коли наблизився достатньо близько, без будь-яких церемоній різко спитав:

- Чого тобі треба, московитський похлібець?

Сомко проковтнув образу та мовив:

- Павле, по той бік лісу стоїть армія. Наша, козацька. Питають вони в мене чи довго ти ще ляхам кланятися будеш? За Юрка вже й не питає ніхто, усім відомо, що немає у нього Богданового духу, у матір пішов свою безталанну та покірну.

 - То твоя сестра. - нагадав Тетеря.

Сомко криво усміхнувся і відповів:

 - То й що з того? Покірно служила Хмелю до самої смерті, поки на її очах він ділив постелі з ляшкою. Так і Юрко - сам не знає куди вітер його занесе. Ходи зо мною і Гетьманщина буде наша. Ти правобережжям орудуй, а я лівобережжям. А над нами - сильна рука царська. І порядок стане, і козацтво не згине.

Тетеря від такої пропозиції ледь з коня не звалився. На мить аж дар мови втратив, а тоді вигукнув:

- Овва! То от що ти хотів мені такого важливого сповістити - переманити на свій бік, аби закріпити владу. Ти справду гадаєш, що я присягнув королю, а тепер лиш за одне твоє слово піду до москви? Е ні, брате. Я дав присягу Юрію Хмельницькому, король мені довіряє. Зрадити їх - то як власну душу продати.

Сомко скинув голову та різко одповів:

- Душу? Душа не наситить голодного, не захистить від орди, яка плюндрує наші околиці, незважаючи на старання Сірка. А ляхи тілько й знають, що землю нашу рвати! А цар хоч і твердий, та справедливий!

Тетеря голосно розреготався. У тиші принишклого нічного лісу його регіт луною розійшовся, розлякавши якусь нічну птицю, що пурхнула з гілок неподалік.

- Твердий кажеш? Справедливий? - все ще сміючись запитав. - А чого ж тоді волю казацькую під чобіт московитських воєвод запхав? Чого попів своїх скрізь розіслав, немов наша віра неправильна, хоч і одні ми брати-правослані? Ні, Сомку, не піду я за таким. Бути нам ворогами, а завтра - шаблі. На те все Божа воля.

Вони замовкли. Лиш вітер гудів у верховітті, немов сам ліс тужив за тим братовбивчим розколом. Сомко насупив брови й тихо буркнув:

- Що ж, Павле... Запам’ятай: як не сьогодні, то завтра доведеться тобі каятись. Москва - то сила, а ляхи - то тінь  неключима.

- А я все єдно краще з тінню, аніж під московським чоботом. - відрубав Тетеря.

На тому розійшлися вони. Кожен поїхав своєю дорогою, в різні боки темного лісу, розуміючи, що відтепер їхні шляхи ніколи не перетнуться у мирі.

Невелике поселення Бужин було важливе через своє стратегічне розташування на високому березі Дніпра, поблизу Чигирина. Це робило його ідеальним місцем для оборонних та наступальних операцій, оскільки контроль над Бужином забезпечував контроль над частиною річкового сполучення та переправами. Саме через його близькість до Дніпра ця битва була критичною для контролю над Правобережжям.

Ранок під Бужином розпочався з густого молочного туману, що стелився долиною. Немов сама земля затамувала подих та намагалася приховати від своїх очей битву, що мала от-от розпочатися. Десь за лісом глухо шумів Дніпро, а над рікою стояли вишикувані козацько-московські полки під проводом Сомка та князя Приклонського. З іншого боку на них чекали стяги Хмельницького, Тетері та штандарти з напівмісяцем. Польські полки стояли в очікуванні у глибокому тилу, убезпечуючи армію Хмельницького у разі відступу.

І над усім цим гриміла тиша, очікуючи першого удару.

 - За віру! За землю нашу! - заволав Сомко, сповіщаючи тим самим про початок битви.

Протяжно засурміли козацькі бойові сурми, їх підхопили у таборі навпроти. Козацькі ряди рушили вперед.

Гармати московитів загриміли першими. Ударили потужним залпом. Затріщали вози, над табором Хмельницького звівся дим - густий, гіркий, він виїдав очі та полонив легені. Коні в паніці били копитами, намагаючись розірвати стремена, а полки тим часом стрімко наближались одне до одного, незважаючи на гучну канонаду армат над своїми головами.

Тетеря, в темних від диму латах, стояв біля Юрія, який з блідим, мов полотно, обличчям, уважно стежив за тим, як армії штормовими хвилями врізались один в одного.

- Не дайте їм перейти пагорб, не дайте його захопити! - крича він сотнику, який кивнув та швидко зник преедати розпорядження гетьмана.

Правобережці хоробро ринули в атаку, ударили з флангів - шаблі заблистіли, висікаючи блискавиці, списи засвистіли, намагаючись потрапити у груди супротивника або в його коня. Земля дрижала від того дикого свисту, лементу та мушкетних пострілів.

Сомко стояв по інший кінець битви та в підзорну трубу стежив за тим, хто стояв йому поперек горла і через кого він зараз опинився тут, непідготовлений до такої битви - за своїм небожем.

 - А бодай тобі! - вилаявся він, коли якась шалена куля зірвала шапку на голові сотника, що стояв поруч.

- Ці бісові діти мов з ланцюга зірвались. - пробурмотів переляканий сотник, відходячи про всяк випадок подалі від Сомка.

Той промовчав, лиш зціпив зуби та подумки послав кілька проклять Юрку та Тетері.