Розділ 46. Різанина над Дніпром

Канів, липень 1662 року

У Каневі панувала нездорова тиша, що тяглася з півночі. Юрій Хмельницький сидів у своїй ставці, вимотаний до краю тим важким очікуванням, через яке був нездатен і очей стулити. Свічки догоряли, кидаючи тремтливі тіні на пергаменти та карти. Нещодавно прямо у його покоях відбулася чергова віцйськова рада, на якій було вирішено чекати противника саме біля Канева, так як перед містом була вдала територія для оборони, а згодом і нападу. Юрко чекав. Сомко йде по нього, його рідний дядько хоче відібрати у нього батьківську булаву, а як пощастить, то і життя. Власна трагедія цього юнака заключался в тому, що мало хто бачив у ньому дитину, а згодом - людину. Навіть рідний батько дивився на нього лиш як на розмінну монету та зміцнення роду Хмельницьких.

Юрій відчував, що сила батька остаточно покинула його. Він був слабкий, нічні привиди дедалі частіше не залишали йому спокою, і часто він вже не міг зрозуміти де реальність, а де марення. Його худе обличчя, змарніле від недосипання і страху, в тьмяному світлі свічей здавалося висіченим із воску.

Він підійшов до єдиного, закритого віконця. Десь там, за річкою, у таємничій імлі світанку, стояли сили Ромодановського - залізна, бездушна московська міць, що прийшла поглинути його рідну землю. І поруч із ними - козаки його дядька, його власні брати, що вважали його зрадником. «Батьку, - прошепотів він, притискаючись чолом до холодного скла, - твоя булава перетворилася на тягар, що розчавив мене»

А потім, на світанку, грянув грім...

Та грім не небесний, а пекельний. Нищівний рев московських гармат. Перші ядра, важкі, мов вироки його гетьманській владі, пролетіли над Каневом і вдарили по укріпленнях. Земля здригнулася від ударів, розриваючи тіла козаків та жовнірів на першій лінії оборони.

Відчай охопив молодого гетьмана холодним, липким покривалом. Він відчував кожен гул ядер так, ніби вони пробивають його власний дух. А він настільки знесилений, що не має ані сили, ані люті, щоб цьому протистояти. Юрій спіткнувся і мало не впав на порозі власних покоїв, до нього кинулись охоронці, аби підтримати, проте він відмахнувся та стрімко вийшов на коридор у пошуках Тетері. 

Той був там, де він мав бути іще вдосвіта. Сиве волосся Павла розвівав теплий липневий вітер, а сонце виблискувало пустотливими “зайчиками” на латах двох воюючих армій, які зійшлися під стінами Канева аби вирішити долю Гетьманщини. Побачивши блідого Юрка, Тетеря лиш кинув:

- Довго спиш, гетьмане, так і перемогу можеш проспати.

Юрій лиш хмуро кивнув. Чомусь саме слово “перемога” різонуло гострим ножем по його серцю. Відчай змусив його втратити будь-яку віру. Він вже здався на милість дядька, від остаточної поразки його утримувала власна армія, яка люто билася за нього за стінами міста.

Незабаром шум битви змінився. Московська артилерія методично руйнувала вали та перші лінії укріплень, тож Тетері довелося віддати наказ відходити на другу лінію. Він бачив перекошене від злості обличчя Чарнецького, який сміливо визирав з-за мурів, майже не звертаючи уваги на тоненський свист стріл біля своїх вух - то меткі козацькі лучники намагались прибрати його зі сцени битви. Перші укріплення було втрачено. Юрій уже готувався віддати наказ про відступ, аж раптом...

З-за обрію, звідти, де не чекали вороги, почувся інший звук - не гуркіт гармат, а дикий, пронизливий клич, що перекривав увесь шум. Крик був чужий, варварський, і пролунав він з-за спин нападників.

- Алла! Алла! - чулося немов звідусіль.

Татари. Орда. Його надія прибула.

Юрій рвучко підняв голову. Його виснажене обличчя вперше за довгі місяці освітилося несамовитою, майже безумною радістю. Він побачив, як чорна, нестримна хвиля татарської кінноти врізається у фланги московських стрільців. У ту мить відчай Юрія змінився жорстокою рішучістю - використати цей кривавий шанс до кінця.

Але битва тільки починалася.

Після короткого натхнення, викликаного татарським нальотом, полки Юрія Хмельницького були кинуті в епіцентр пекла. Його козаки билися несамовито, але безладно. Вони кидалися на вали московських стрільців, де щільний вогонь буквально розносив їхні лави. Вступали в рукопашну із козаками Лівобережжя, і цей бій був найстрашнішим. Замість військової тактики, це була особиста, люта батава - колишні товариші, куми, сусіди, проклинали один одного та намагалися вкоротити віку. Кожен удар шаблі був не просто ударом по ворогу, а руйнуванням останнього мосту між двома берегами Дніпра.

Поле перетворилося на горнило. Але найстрашніше почалося не тоді, коли московити відкрили артилерійський вогонь, а коли зійшлися два українські табори.

Полковники Сомка, очолюючи свою кінноту, зустріли правобережців. Це була різанина братів. Звук шабель, що руйнували плоть, був заглушений не залпами, а дикими, особистими криками: «За Москву, Федоре? За царя?! - кричав лівобережний сотник, намагаючись пробити груди вчорашнього побратима довгим списом. - Ти ж, гаспиде, зі мною під Берестечком стояв!». «За вольності, за волю! - відповідав правобережний, валячи того з коня. - Ти продався, Павле! Зрадник!»

Але проти московських полків, підкріплених потужною артилерією, стихійна хоробрість козаків Хмельницького була приречена. Московські гармати били безперервно, розриваючи козацькі полки на шматки, наче вовк розриває здобич. Дисципліна Сомка, який завбачливо очистив свою армію від будь-яких проявів сумнівів та непокори, виявилась тактикою, що дала потрібні результати.

Критичний момент настав, коли татари, побачивши, що перевага на боці московсько-лівобережного союзу, почали масово відступати, залишаючи поле бою. Їхнє зникнення було сигналом для ворога. Натхненні відступом значної частини кінноти, московити вперемішку з козаками Сомка пішли у наступ щільними дисциплінованими рядами.

Козаки Хмельницького, виснажені, поранені та покинуті, зламалися. Почалася неконтрольована паніка. Не чекаючи наказу старшин. вони кидали зброю і бігли в напрямку Дніпра, єдиної надії на порятунок. Настав справжній хаос, де лють, яка щойно буяла на полі під Каневом, перетворилася на звичайний інстинкт виживання.