Розділ 45. Земля, роздерта надвоє

Біла Церква, весна 1661 року

- У страху очі великі! - різко мовив Тетеря, дивлячись своєму молодому гетьманові прямо у вічі.

Той сидів, згорбившись, за столом у військовому наметі і, здавалось, нікого не чув і не бачив. Поразка під Супоєм підкосила юного Хмельницького. Перед очима враз-пораз повставали розтерзані тіла його козаків, їх крики та хрускіт кісток. Ця дошкульна поразка не коштувала йому влади, як йому вважалося з переляку, проте стала важким тягарем для його молодої душі. Він не був готовим до того, що втрата частини війська обернеться таким внутрішнім пеклом. Його допікали не так польські союзники, як особисті муки совісті за знищення спадщини батька та пролиту козацьку кров.

Він, син великого Богдана, мав об’єднати Україну, а натомість розколов її навпіл і кинув на братовбивчу війну. Йому так бракувало тієї залізної впевненості, що вирізняла його батька та Тимоша. Тепер ця слабкість обернулася проти нього. Він уявляв, як батько дивиться на нього з небес із тихим, але нищівним докором. На його молодому сумлінні лежала кров тисяч козаків, які загинули у сутичках із Сомком.

Найгірше ставало уночі, коли гасли свічи, і в покої проникала холодна тиша. Тієї ночі, одразу після поразки, він прокинувся у липкому поту, хоча у вікно світив повний місяць. Його сон був не просто кошмаром, він був сплетений з душ, які він згубив. Його покої поволі наповнились вологим лісовим холодом та різким запахом пороху. Із темних кутів повстали вони - ті, що впали під його булавою чи через його нездалі накази. Вони не кричали, не погрожували. Вони просто стояли навколо його ліжка та мовчали. І в тому моторошному мовчанні його оповив настільки дикий страх, якого він досі у житті не відчував..

Першим підійшов сотник із понівеченим обличчям та застиглим подивом в очах. Він був у старому, подертому жупані й мовчки простягнув Юрію свою долоню, на якій лежав іржавий наперсток. «Ось, пане гетьмане, - прошепотів сотник голосом, схожим на шелест мертвого листя. - Я беріг це для своєї доньки. Думав, повернуся, аби вона шила собі весільне вбрання» - і посміхнувся щасливою мрійливою усмішкою, від якої у юного Хмельницького волосся стало дибки.

Далі з’явився молодий козак, майже його одноліток, замість грудей якого було жахливе криваве місиво. Він лише дивився на Юрія очима, повними жалю, і не казав ані слова. Та мовчання його було згірш од будь-якого прокляття. Може, він і воювати не хотів, але пішов за гетьманом із почуття обов’язку.

Повітря ставало важким, і Юрій відчув, як на нього тисне вага всіх цих обірваних життів. Він закрив обличчя руками і заволав тоді щосили: «Ідіть! Ідіть! Я не хотів! Я... я не вмію!»

Останнім був найжахливіший привид - старий, сивий полковник. Наближався повільно. У його руках була до болю знайома Юркові булава, яку він тримав, наче хрест, і кінчик її був вимазаний землею. «Ти не винен, сину, - голос полковника лунав, як грім. - Ти просто так і не доріс для цієї ноші. Ти не поважаєш живих, боїшся мертвих і зрадив пам’ять того, хто дав тобі ім’я. Ця булава, - він кинув її до ніг Юрія, - пече тобі руку кров'ю, бо ти взяв її не по праву, а з примусу. Скинь її, сину, скинь її, поки ти не став тією ж маною, що і ми!»

Юрко тоді прокинувся від власного крику. Булава лежала на столі, але він відчував її холодну, пекучу вагу на ліжку біля своїх ніг. З того дня Юрій Хмельницький знав, що програв не битву, він програв власний душевний спокій. Не бути йому більше тим безпечним юнаком, яким він був іще кілька тижнів тому, до тієї моторошної битви.

 - Зберися, Юрку! - вивів його з задуми голосний окрик Терері. - Ти не втратив військо! У страху великі очі! Ти побачив становище очима страху, а не воїна, та піддався йому. Твоє військо не знищене. Так, далебі воно розпорошене, розкидане по ямкам та вияркам. Але воно йде сюди. Воно йде до тебе, щоб знову стати під твої знамена та піти у бій. Битва програна, проте війна ще ні. Ще ні, Юрку!

Юний гетьман звів на Тетерю скляні очі, в яких почали пробиватися проблески розуму, і Павло про себе полегшено зівтхнув. Нарешті, гетьман після кількох тижнів стану розпачу та цілковитої безнадії приходить до тями. А він вже було подумав, що хлопчина зовсім утратив здоровий глузд.

- То що маємо робити? - поволі мовив Юрій.

- Готуватися до ради, яка от-от має розпочатися. І не смій на ній розкисати. Ляхи не повинні бачити тебе таким. Ти маєш бути сильним. У нас ще є можливість справити тризну по цьому плюгавцю Сомку на пару з Золотаренком. Біда твоя, Юрку, в тому, що не вмієш ти обирати надійне старшинство. Поставив радниками тих, хто улесливими словами обплів навколо твого ума свої липкі тенета. А ти слухав їх та слухняно йшов за ними, відмахнувшись від тих, хто служив тобі вірою і правдою. Де твої Сомки та Золотаренки нині? Де Брюховецький, якого ти слухав, роззявивши рота? Слухав, бо любі були їх слова, і зрадив тих, хто говорив тобі у вічі гірку правду, хто казав не йти на повідку гаспидів, які переслідують власні амбіції, бо був відданий тобі. Де Богун? Де Нечай? Ти не захистив їх, не вимагав ані від царя, ані  від короля їх визволення, мовчки віддав на поталу ворогові. Могутній Сірко замкнувся на Січі і проводить власну політику. Усі, хто йшов за твоїм батьком, нині зраджені тобою.

З кожним словом Тетері плечі Юрка все більше опускалися. Побачивши це, Тетеря лагідно закінчив:

- Але все можна виправити, Юрку. Се ще не кінець. Ми ще поборемося за нашу правду. Сомко йде сюди в надії побачити нас дезорганізованими та розчавленими, а ми будемо готові.

Молодий гетьман глянув на Тетерю, проте нічого не встиг сказати, бо в намет увійшли Чарнецький та Кезгайло. За ними йшов, м’яко ступаючи Жолкевський та кілька козацьких старшин.

Рада розпочалася.

- Наша поразка поглибила і без того украй хистке становище по об’єднанню Гетьманщини. - мовив Тетеря, коли присутні привіталися одне з одним та шумно розсілися по місцях. - Ми втратили контроль над лівобережжям, тим самим створили умови для обрання двох гетьманів.