Розділ 44. Під чужими стягами

Лівобережжя, березень 1661 року

Березневий ранок видався сірим та холодним. Над болотистими берегами ріки Супій стелився густий туман, крізь який ледве проглядали козацькі вози та намети. Юрій Хмельницький стояв на невисокому пагорбі разом із Павлом Тетерею, кількома наближеними старшинами і польськими воєначальниками, серед яких був Стефан Чарнецький. Обличчя молодого гетьмана було блідим, очі - втомленими, але голос звучав на диво гучно:

- Браття! - звертався він до свого війська, яке рівними рядами стояло перед своїм гетьманом. - Сьогодні мусимо довести, що не марно носимо козацьке ймення! Що є ще порох у наших порохівницях! Що здатні ми чинити опір московському чоботу та зрадникам, які вірять тому меду московитському, що згірш од отрути! Там, біля ріки, стоять вони - Сомко, Золотаренко та московський воєвода Ромодановський. Вони хтять зробити з України покірну провінцію москви. А ми мусимо зробити усе, аби того не допустити!

- Гетьмане. - нахилився до красномовного, як ніколи, Юрка Тетеря. - Треба бити швидко. Поляки з татарами нетерплячі, а в Сомка добра оборона.

- Знаю. - відрубав юний Хмельницький. - Але ж то свої... не відаю як будуть діяти наші козаки.

- У війні немає братів. - різко кинув Кшиштов Жолкевський, шляхтич Поділля, відомий своєю швидкістю та рішучістю, за що отримав прізвисько “Рись”.

Юрій Хмельницький хотів було щось відповісти, проте гуркіт литавр обірвав їхню розмову. З боку ріки до них їхав невеликий загін, здалеку тріпотів на вітрі білий стяг. Посланці. На чолі загону Тетеря узрів Сомка.

- А бодай би тебе шляк трафив. - вилаявся він та запитально глянув на Хмельницького.

Той кивнув і Тетеря розвернув коня назустріч посланцям.

Із високопоставлених осіб Сомко був сам. Поруч нього їхали звичайні комонники. Московитів не було. Видно добре відає хитрий лис, що нині московити будуть недоречні для простого ока сіром, які щільними рядами заполонили низину ріки, готові йти в атаку як тільки їх гетьман підніме руку.

Сомко тримався так, наче був тут єдиним господарем. Одягнений у темно-зелений кунтуш, підперезаний шкіряним поясом, за яким висіла шабля, не парадна, а бойова, що вкотре підкреслювало серйозність його намірів. Злегка сиве волосся ховалося під хутряною шапкою. Обиччя - сурове, з різкими рисами.

Тетеря виїхав назустріч як справжній гетьман - одяг його свідчив про приналежність до вищого страшинства. В малиновому атласному жупані, підбитому дорогим хутром та прикрашеним срібним шиттям, він виглядав як справжній шляхтич. Образ доповнювала карабела - польська шабля, прикрашена коштовностями. Він був стрункішим за Сомка, з витонченими, елегантними рисами обличчя. Скидався більше на державного діяча, аніж на полководця, якицй от-от поведе свої полки у жорстокий бій.

Це була не просто зустріч двох супротивників перед боєм. Тут, біля річки Супій, зіткнулися два світи, дві стратегії, дві правди. Сомко уособолював старе козацтво - войовниче, агресивне, яке шукало захисту у східного царя. Тетеря був представником нової шляхетської еліти Правобережжя, еліти освіченої, амбітної, яка шукала рівності на Заході.

З Тетерею на перемовини визвався їхати Стансілав Кезгайло, мінський полковник. Це був високий світловолосий красень з дужими плечима та волоссям, в яких грався вітер. Як предстаник литовської шляхти, діяв він обережно, бо добре вивчив військову науку у війнах проти швеції та московського царства.

Сомко підняв руку і загін зупинився за кількасот саженів від основних гетьманських сил. Певно, саме таким і був розрахунок самообраного полковника Переяслава. Хотів аби його улесливі слова почуло просте козацтво. Тетеря теж спинився разом із Кезгайлом.

Між загонами запанувала напружена тиша, яку порушив Сомко. Він театрально підняв руку та голосно мовив, звертаючись до козацького війська:

- Браття! Ви стоїте поруч із віковічними ворогами українського народу! Чи ж забули ви, як ляхи палили наші села?! Як татари брали у ясир наших жінок та дітей!? Не слухайте Юрія - він веде вас до погибелі!

- Якраз ярмо хочеш накинути на нас ти, Сомку! - так само голосно мовив Тетеря. - Московитське ярмо! Продався москві ти, плюгавцю безталанний! А ми зберігаємо козацьку волю!

- Павле, - примирливо мовив Яким. - приїхав я до тебе нині не як ворог, а як добрий козак до доброго козака, як брат до брата. Хочу спитати тебе, дивлячись у вічі - чию кров проливатимемо? Козацьку? Навіщо усе сеє? Невже не відаєш ти куди веде твоя королівська присяга? Нас вона завжди вела лишень до неволі та пожеж війни. Москва, хоч і важка для нас, та не поглине наші землі як сеє зробить католицька корона. Цар дає нам нашу віру, наші землі. Розверни військо, Павле! Добре відаю хто тут насправді орудує та заправляє! Юрко давно вже не є гетьманом, а лиш тим, хто тримає булаву. Перейди на бік царя, поки не пізно, брате. Разом ми об’єднаємо Україну, виб’ємо ляхів. А ти збережеш свою славу та отримаєш булаву.

Тетеря уважно слухав ці улесливі драматичні слова, злегка нахиливши голову. Його обличчя було спокійним, хоча всередині лютувала справжня буря емоцій. Якби міг - задушив би поганця власними руками. Прямо тут. Лиш очі видавали це дике бажання - горіли лютим, презирливим вогнем. Він поправив багатий жупан та кинув добре відрепетирувану гірку посмішку:

- Ох, Якиме, складно стелиш та важко падати. Приїхав говорити про братів та вольності, а сам стоїш під штандартами з двоголовим орлом. Твоя москва не дає волі, вона дає лиш наказ. Хіба забув які викрутаси показовали ці гольтяпаки батьку нашому Хмелю? Як вимагали віддати Київ та вигонити наших свящекнників? Навіть ляхи такого не учиняли. З ким кличеш мене об’єднатися? З тими, хто бачить нас рабами неключимими, що тілько й можуть як виконувати волю царя? Так, Корона - союз жорстокий, але рівний. Ми вибили від короля наші права, наші полковники сидять у Сеймі! Я - повірений між гетьманом Хмельницьким та самим Яном Казимиром! Король визнав нас, і він сильніший од твого царя. Він далеко, а москва дихає нам у потилицю. Геть уже в Бога віру забув, коли гадаєш, що не відаю я, що таке ярмо. Не поміняю я лицарство польське на московський хомут. Буде битва, Якиме. Але то буде не битва братів, не битва козаків. То буде битва за істинну незалежність нашого краю. Я обрав короля, щоб мати силу проти москви. А ти - ти просто продаєш нашу майбутню вольність заради вигоди власної шкури. Вертайся до своїх московитів, Якиме. І передай своєму хазяїну Ромодановському - козаки не зраджують присягу. Іди і готуйся до бою. Пощади не буде.