Розділ 43. Мальброк: між відчаєм та надією

Мальброк, Зима, 1661 року

У дельті мальовничої Вісли, гордо здіймаючи гостроверхі вежі у небо, стоїть вона -твердиня Мальброк. Одна з найважливіших фортець та в’язниць Речі Посполитої. Мало у Марієнбурзі цитаделей, рівних їй. Мало рівних як за неприступністю мурів та новітніми інженерними рішеннями, так і за красою. Міцні стіни Мальброку викладені з дорогої червоної цегли, стрункі гостроверхі вежі привертають взір, витончені лінії рівних зубців виблискують на тлі блакитного бездонного неба. Далеко не кожна цитадель може похизуватися як міцністю своїх стін, так і витонченою красою та грандіозністю одночасно. Мальброк був найбільшою з цегляних фортець, вражаючи око своєю монументальною витонченістю та потужністю. Ще лицарі Тевтонського ордену зметикували наскільки дорога земля в такому мальовничому місці, тож побудували на цих територіях найпотужнішу цитадель, як знак того, що це їхня власність. Йшли у вічність сторіччя, змінювались кордони королівств, князівств, канули у Лету цілі королівські династії. А могутній Мальброк гордо здіймає свої гостроверхі вежі у синю блакить, навіть не збираючись старіти чи зникати зі сторінок історії. Наразі він лише став частиною Поморського воєводства та зайняв важливе місце в обороні рубежів польської Корони.

Умови життя бідах були тут надзвичайно суворими - в’язнів утримували у темних, вологих, холодних підземеллях або баштах замку. Камери - кам’яні, з мінімальною системою вентиляції та без опалення. Антисанітарія, відсутність чистої води та належного харчування призводили до поширення хвороб, тож тиф, дизентерія, туберкульоз були основними супутниками тих, кому не пощастило опинитися у стінах цього жахливого місця. Раціон їжі був мізерним настільки, що лиш підтримував животіння: шматок черствого хліба та невеличка порція юшки або каші - це все, на що могли розраховувати в’язні Мальброку протягом дня.

Особливо важких та небезпечних злочинців тримали у кайданах, прикутих до стіни або підлоги. Цієї честі удостоївся і Богун, як особливо небезпечний бунтар та зрадник. Полковника тримали майже у повній ізоляції в одній із найсуворіших камер - ізольованій баштовій камері в Високому замку, що носила назву “Ключ”. Постійна й посилена охорона та регулярні перевірки були обов’язковими. Незважаючи на важке становище та ланцюг, що важко дзвенів при кожному його рухові, Іван зумів зберегти свою свідомість цілою та не розлетітися на тисячі уламків, повільно сходячи з розуму. І хай зовні він скидався на живий скелет у лахмітті, та внутрішньо він був настільки зібраний, яким ніколи до того в житті не був.

Його становище скотилося до животіння на рівні тварини. Він ні за що і ні за кого більше не відповідав. І саме це змусило його внутрішнє єство зосередитися на основній місії - зберегти ясність розуму та власне життя. Тож щодень він починав із руханки, наскільки дозволяли тісні стіни камери, та огляду сонця, що сходило у невеличкому віконці-бійниці, розташованому майже під стелею. Він чіплявся за ці звичні для кожної людини речі як за соломинку, аби не зійти з розуму серед цього вічного холоду, тиші та безнадії. Його права нога була прикута ланцюгом і з часом кожен рух почав завдавати нестерпного болю. Він розумів, що кривава відмітина там, де натер ланцюг, залишиться з ним назавжди як тавро або як знак того, що він так і не схилив голову перед королями та царями.

Чіпляючись за залишки свого розуму, Іван подумки згадував книги, що їх прочитав за життя, місця, які відвідав, та намагався аналізувати становище, в якому опинився. Його арешт був, перш за все, політичним інструментом. Його не просто карали, його намагалися зламати, аби використати як предмет торгу. Богун добре розумів наскільки хистке становище у Юрія Хмельницького, особливо зараз, коли нова козацька верхівка остаточно сформувалась та визначилася зі своїми політичними вподобаннями. А Юрко не той, хто веде. Він той, кого ведуть. Спочатку то були московити, нині ляхи, завтра буде татарва. Ніхто не піде за лідером, який сам не знає куди йде. Козакам потрібні сильні керівники, ті, хто буде не лише впевнено орудувати їх діями, а й хто заволодіє їх помислами, кому вони будуть вірити як собі, за чиїми ідеями підуть, не вагаючись ані миті. І він, Іван Богун, є одним із таких лідерів. Тож той, хто прийде на місце юного Хмельниченка, першим своїм указом вимагатиме звільнення таких постатей. А вони з вдячністю підуть за своїм визволителем і поведуть за собою тисячі своїх послідовників. Він потрібен Речі Посполитій у майбутній битві проти московії...

Важкі, холодні стіни муру стрілою холоду пронизали спину Івана і він прокинувся. Здається, задрімав за своїми думами. Світло, що ледь пробивалось крізь невеличке віконце-бійницю, було таким же сірим, як і його думки. Мальброк - величезний кам’яний звір, що поглинув його волю. Він сидів прикутий тут, до цієї покритої інеєм стіни, і лиш тиша та шум щурячих лап порушували його самотність. Та прокинувся він не від цього. Біля дверей його темниці хтось вовтузився. Здається, йому принесли попоїсти кусень смачного та запашного черствого хліба. Богун мимоволі посміхнувся власному жарту та підняв очі на того, хто увійшов до його темниці.

Так і є. Вартовий. В руках окраєць хліба та миска з юшкою. Мовчки поставивши нехитрий харч на кам’яну холодну підлогу камери, він раптом витяг з-за пазухи згорточок, запечатаний польською печаткою, але обережним, рідним почерком на звороті. Кинувши недбало лист біля миски, вартовий так само мовчки вийшов, з голосним скрежетом повернувши ключ у замоковій щілині.

Богун не стримався. З голосним стукотом серця, який нещадно давив у вухах, він кинувся до згорточка. Задубілими від холоду руками, тремтячи всім тілом, він ледь розгорнув лист, на який вже й припинив сподіватися.