Розділ 42. Шабля Сірка - шабля Вітру

Січ, лютий 1661 року

Крижаний вітер рвався над Січчю, несучи зі степу густу снігову куряву та холод, що пронизував до кісток. Величний Дніпро застиг, скутий товстим шаром криги, тріскав під вагою фір та козацьких ватаг, які переходили річку, а над куренями високо в зимове сіре небо звивався густий білий дим від вогнищ, бо де ж вижити без багаття у такі тріскучі морози.

Січ виглядала похмурою через важке свинцеве небо, що низько нависала над Дніпром та козаками в теплих кожухах, обшитих хутром та підперезаних широкими пасками, крізь які проглядали шаблі. На січовому майдані ледь не щодень збиралися гурти, бо говорити було про що - то про московські утиски, то про Юрка Хмельницького, який здав славного Богуна ляхам ні за цапову душу, а нині спостерігає як прибічників великого провідника Поділля відловлюють, мов тих щурів, у кожному закапелку. Суперечки не вщухали до ночі, і лиш тоді охрипші від сварки січовики розходилися по своїм куреням.

На стінах чатували вартові, приглушено перегукуючись та пильно вдивляючись у припорошену звірюхами далечінь. Тримали рушниці напоготові, бо добре розуміли - в будь-яку мить в ці непевні часи до Січі можуть підкотитися неочікувані гості - як царські воєводи, так і польські регіментарі. Кожен із них жадав заманити таку силу як вільне лицарство на свій бік. Проте Січ стояла непорушно, переслідуючи лиш інтереси України та простого люду. Усередині, в куренях, панував свій світ: потріскували поліна в багаттях, над якими булькотіла запашна юшка, та линув дужий козацький спів. Проте з кожним днем веселих пісень ставало дедалі менше, а тужливих - дедалі більше, немов цей спів міг заглушити розпач від братовбивчої війни, кінця й краю якій не видно.

Січ скидалася на обложене місто: укріплення посилювали, гармати перевіряли, вартові подвоїлись. І над усім цим витав дух Сірка - мов той вовк серед хуртовини, що невпинно насувалась на їх острівець надії, він щодень перевіряв і гармати і вартових. Запорожці не сумнівались - добре відає характерник, що так спокійніше. Як було ще торік на Січі, вже не буде, тож пильно стежить аби не прогавити момент, коли до них прибудуть ті, хто потребуватиме захисту.

І незабаром вони прибули...

Одного дня серед лютневої хуртовини вартові угледіли, що до Січі стрімко наближається невеликий загін. Видно було, що скакали козаки здалеку, не знаючи спочинку - коні в піні, хропуть як навіжені, а самі чоловіки ледь дихають на морозному вітрі, у багатьох кожухи почорніли від крові та бруду. Січ була їх метою, їх єдиним рятунком від безжальних переслідувачів, які відстали від жмені лиш на кілька годин. Вони змогли вирватися з облоги, проте поплатилися високою ціною - десятки їх братів вже ніколи не побачать сонце нового дня.

Серед банітованих був Григорій Вовкогон. Висока його фігура виділялася в загальному натовпі. Душа його палахкотіла вогнем образи, відчаю та люті. Здавалось, якби мав силу, то розвернув би коня, та роздер би на шмаття переслідувачів власними руками. Проте, натомість, має скакати поруч із такими ж сіромами, єдиний проступок яких - бажання бачити свій край вільним від усяких нашийників.

 По всій Україні лютувала хвиля арештів та наглих розправ. Кожен, хто бодай словом згадував Богуна, хто виявляв співчуття після його арешту, - опинявся в кайданах або по той бік життя. Села обшукували кварцяні разом із гетьманськими загонами, людей виганяли з хат глупої ночі, і ті, кого ще вчора шанували як козацьких старшин, нині падали в промерзлу брудну землю перед власними шибенницями. Атмосфера страху й зради охопила люд на правобережжі.

Коли зморені вершники під’їхали до вискоких дерев’яних воріт Січі, сторожа з підозрою гукнула з майданчику на стіні:

- Хто такі і з чим пожалували на славну Січ?

- Пустіть нас, братчики! - вигукнув із відчаєм Вовкогон. - Пустіть! Маємо листа від Івана Богуна!

Почувши це ймення, сторожа заметушилася і вже за мить важкі двері зі скрипом відчинились перед подорожніми. Не гаючи дарма ані хвилини, загін в’їхав всередину. Останнім заїхав Вовкогон. Як тільки кінь його опинився на землях Січі, він щосили вигукнув:

- Зачиніть ворота! Негайно зачиніть ворота і ведіть мене до Сірка!

- Не має такої потреби. - почув Вовокогон спокійний глибокий голос. - Сірко вже тут.

Козак повернувся на голос і побачив козака середнього зросту у важкому кожуху, з непокритою головою. Увагу Вовкогона привернула шкура вовка на плечах незнайомця, тож він одразу допетрав хто стоїть перед ним, бо багато чув про цього козацького відуна. Тож хутко зіскочивши з коня, Григорій підійшов до Сірка та схвильовано мовив:

- Отамане, по наші душі йдуть гетьманські загони. Не дозволь їм арештувати нас.

Сірко пильно глянув змученому важкою дорогою козаку прямо у вічі, від чого сироти у того пішли шкірою. Цей пронизливий погляд світло-сірих очей він більше не забуде до кінця цього життя. А Сірко дивився на вершника у покритому інеєм кожуху і розпанаханих чоботах, а натомість згадував Софію і її страхи щодо Богуна. Її страшний сон про кайдани та вірного побратима вивився пророчим.

-Ти казав про лист від Богуна. - нарешті мовив він.

Вовкогон кивнув та заліз за пазуху, звідки по хвилі витяг затертий брудний аркуш. Сірку достатньо було кинути один погляд, щоб впізнати красивий рівний почерк побратима. Отже, таки усе це правда.

Він узяв послання і пальці його на мить здригнулися, ніби торкнулися криги. Повіяло холодом та безнадією. Швидко розірвав нитку, розгорнув лист і пробігся рядками з розмазаним чорнилом.

“Брате, - писав Богун. - не сподівався я, що доля моя скінчиться ось так, в чужій темниці. Вірив, що згину на полі бою як усякий добрий козак. Та Господь послав мені таку оказію, з якої вже певно й не виберусь. Ти свого часу удостоївся честі куштувати тюремний харч у Бастилії, а мене ляхи запроторили до самого Мальброку. Тож не дертимеш кирпу - у ляхів Мальброк такий же знаменитий, як у Франції - Бастилія. Воістину брати ми з тобою по крові та торуємо один шлях (Сірко мимоволі посміхнувся. читаючи ці рядки. От же ж халамидник - сидить у тюрмі, а шутки шуткує). Та хоч тіло моє вони полонили, проте дух мій досі нескорений. Знайте сеє, і побратимам передай - Україна мусить боротися, навіть коли мене закуто в кайдани. Бережи сіром та пам’ятай - дух козацький ще нікому не вдалося загнати до клітки.