Розділ 41. Ціна зради

В сіни невеличкої хатини вірного Богуну литовського осавула убіг захеканий Степан, з ніг до голови увесь в крові та з шаблею наголо:

- Зрада! Зрада, пане полковнику! Ляхи порубали нашу чату! Вони йдуть сюди!

- Утікай, полковнику, коні вже готові. - слідом за Степаном увійшов і сам осавул - Вітаутас Каулюс, вірний Богуну литовський старшина. Високий, світловолосий чоловік, більше схожий на вікінга, сина моря, аніж на вільного лицаря степу.

Богун мовчки глянув на осавула і той зі здивуванням відмітив, що в таку глупу ніч полковник був у повному бойовому обладунку, включаючи наплічники та наколінники. Немов очікував на “гостей” у цьому Богом забутому селі неподалік Бреста. Каулюс кинув око на стіл - там лежав блискучий шолом полковника. Шаблі вже були приторочені до пояса.

- Великі сили? - спокійно запитав Богун, явно не збираючись тікати.

- Великі, пане полковнику. - відчеканив Степан. - Ляхів немов зірок у небі.

- Послухай мене, пане полковнику. - суворо мовив Каулюс. - Слухай вельми уважно. Ти нікого і нічого вже не врятуєш. Їм наказано взяти тебе або живим або мертвим. Братчики будуть стояти за тобою, та наших сил надто мало. Багато хоругв відійшло під польські знамена і нині разом із ними йдуть по твою душу. Тобі потрібно утікати.

Богун нетерпляче махнув рукою, немов відганяючи набридливу муху, і Каулюс у відчаї вигукнув:

- Хіба не розумієш, полковнику, що твоє геройство нині лише на шкоду! Вони зробили усе, щоб тебе усунути, і гетьман навряд чи тобі допоможе нині. Якщо він з ними не у змові! Кому від того легше буде, як Україна втратить ще й тебе!

І немов на його крик відчаю, зовсім недалеко загриміли шалені безладні залпи мушкетів, долинули голосні крики та тупіт коней. У дворі заметушились козаки, спішно витягаючи гармати.

- Вози докупи! Під паркан! - закричав Богун, вискочивши назовні. - В’яжіть колеса! Шибко! Шибко!

Тоді підскочив до ошелешеного Каулюса і закричав:

- Гасло в хоругви давай! Хай піднімаються усі, хто зо мною!

Каулюс кинувся у темряву з криком:

- Сурмач! Сурмач, та де ти, бісів сину!

А Богун тим часом рішучим рухом одягнув на голову шолом і приготувався дати свій останній бій...

Усе закінчилось занадто швидко. Хоч бій був лютий і козаки стояли до останнього, захищаючи свого командира. Без страху кидалися вони на все нові і нові хвилі жовнірів, рубали безупину, за лічені хвилини вкрившись з ніг до голови ворожою кров’ю. Падали, пробиті довгими ворожими списами та вражені гарячими кулями, з останніх сил оголошуючи цю горбисту місцину, порослу низенькими сосонками, могутнім козацьким “Слава!”. Падали, щоб знову піднятися, узрівши величну постать у блискучому шоломі, яка безстрашно билася поряд із ними. Постать, заради якої вони готові умирати щодня, не жаліючи ані власної крові, ані власного життя. Аж поки їх командир не наказав припинити вогонь та здатися. Надто кривавою була різанина, надто багато синіх жупанів, надто мало козацьких сил. Тож незабаром жменька відчайдухів, яка залишилась від полку Богуна, разом зі своїм воєначальником, опинилась у повному оточенні.

Різко зазвучала сурма і ряди гусарських хоругв розійшлися, пропускаючи уперед десяток гарно вбраних польських шляхтичів.

- Скласти зброю! - волав один із них.- Складіть зброю, плюгавці! На землю!

Він не зважав на те, що козаки давно кинули зброю на землю, виконуючи наказ Богуна. А той стояв, високо піднявши голову. Оточений, проте так і нескорений.

- Іменем короля! - знову прокричав той самий навіжений шляхтич в блискучому обладунку, на якому не було ані плямки крові, ані грязюки. Вочевидь, участь у різанині він не приймав.

- Котрий із вас є полковник Іван Богун?

- Я Богун. - Іван вийшов уперед, розставивши руки, немов захищаючи побратимів. - Я віддав наказ про оборону, коли ви так підступно на нас напали. Що тут коїться?! Хіба не за вас воювали ці козаки, які назавжди залишаться лежати у цих землях?

- Прошу слідувати за мною. - мовив шляхтич, не звертаючи увагу на претензії Івана.

Богун не рушив з місця.

- Пан примушує мене бути украй невічливим. - зашипів шляхтич, втрачаючи самовладання.

- А ти вельми ввічливий, ляше? - з гнівом промовив Богун. - Забери своє збіговисько, щоби вони не потоптали поранених, і назови своє ймення. Тілько тоді я піду за тобою.

Шляхтич оторопів від такої нечуваної наглості. Трохи поміркував і нехотя мовив:

- Ротмістр Квасецький. Прошу вас, пане полковнику, слідувати за мною до каштеляна брестського. Вас заарештовано за наказом Сейму. Усі необхідні документи, підписані польним гетьманом Потоцьким, в мене на руках.

- Пан може дати своє слово, що за моєї відсутності з моїми людьми не учиниться ніякої причти?

Шляхтич звів брови:

- Полковнику, ви не в тому положенні, щоби вам давати якісь обіцянки.

- В такому разі я залишаюсь тут. Краще померти разом із побратимами, аніж їхати на бесіду із тим, хто не дає своїм підданим ніяких гарантій безпеки.

- Ви забуваєтесь, полковнику! - Квасецький аж розчервонівся від злості. - Вас заарештовано! Звольте їхати за мною до каштеляна Славинського, або я змушений буду застосувати силу!

У відповідь жсенька відчайдухів вийшла наперед та щільними рядами затулила свого командира.

Квасецький спересердя смачно сплюнув та прошипів:

- Даю слово шляхтича, що вавших недобитків, полковнику, ніхто не зачепить. Прошу їхати за мною до каштеляна!

Намет каштеляна розміщувався за якихось кілька сот саженів від місця бою. Славинський чекав Богуна біля намету. Це був худий старигань, настільки худий, що здавалось його пергаментна шкіра обтягує скелет мертвяка. Вицвілі очі з неприязню зиркали на Богуна, який їхав поруч із Квасецьким, а одях, хоч і пишний, звисав на ньому, немов на тому опудалі, що ворон із грядок відганяє.

- Полковник Богун. Сам полконик Богун, довго ж тебе довелося чекати, перш ніж.... - зловтішно зарипів було він скрипучим голосом, проте не договрив і зірвався на ядучий кашель.