Розділ 38. Розкол

 Слободищенський трактат збурив український люд і козацьку верхівку та призвів до ескалації напруги між пропольськими старшинами та промосковськими. За роки панування московитів на українських землях глибоко запустили вони пазурі у голови козацької верхівки своїми обіцянками та лестощами. І хоча поразка під Любаром відчутно послабила московську армію, проте це не відштовхнуло москву від ідей повернути українські землі під свій контроль.

Згідно Слободищенського трактату, Україна фактично була позбавлена самостійної політичної волі та зобов’язувалась захищати разом із Польщею її території у разі нападу противника. Такий стан речей аж ніяк не задовільняв люд та козаків, які добре пам’ятали панування ляхів на своїй землі. Цим і скористалась московська держава, аби поглибити політичний розкол, що розпочався після смерті Богдана Хмельницького.

Слободищенський трактат започаткував новий етап боротьби за гетьманську булаву та призвів до територіального розколу Гетьманщини. Землі українські розділились за політичними уподобаннями – лівобережна частина, що мала найбільший вплив московії, дедалі більше відокремлювалось від правобережжя, де швидко відновлювались польсько-шляхетські порядки. На арену вийшли нові лідери – Сомко, Золотаренко виразили відкриту недовіру Юрію Хмельницькому через підписання миру з поляками, чим і спричинили територіальний розкол, повівши за собою свої віддані козацькі полки. Мало того, що ці полковники розпочали боротьбу за другу гетьманську булаву, вони почали відверто конкурувати між собою. І поки знедолений люд не знав у який бік їм хилитися, козацькі старшини, підтримувані Польщею та московією, розпочали важкі міжусобиці.

Коли звістка про капітуляцію під Слободищем Війська Запорізького дійшла до регіонів Лівобережжя, місцева козацька верхівка при підтримці московських залог, що перебували в тилу, вирішила залишитися під царським протекторатом. Подібному рішенню активно сприяла царська влада. Після поразки Шереметьєва під Чудновим вже 5 листопада 1660 року до Києва було відправлено послів – московитського підполковника Семена Писарєва та польського ротмістра Чаплинського з офіційним повідомленням про капітуляцію Шереметьєва та підписаними угодами, згідно яких Київ переходив під польський протекторат. Відповідь на це повідомлення було отримано лише 21 листопада – через посильного київський воєвода Юрій Бурятинський повідомляв, що не може виконати умови капітуляції без особливого розпорядження свого царя, явно тим самим затягуючи час. А тим часом два найбільші форпости Сіверщини – Чернігів та Ніжин, одразу ж підбурили місцеве населення до присяги Олексію Михайловичу, царю-батюшці з усіма наслідками.

Разом із тим кремль вислав до Юрія Хмельницького спеціального посланця – капітана Феокліста Сухотіна, який мав доправити кілька приватних листів вірній старшині, проаналізувати настрої українського люду по обидва боки Дніпра та впевнитися у прихильності молодого гетьмана царю. Олексій Михайлович особисто доручив йому нагадати Юрію Хмельницькому про його присягу, про зрадливість Виговського та закликати козаків переглянути свої необдумані вчинки. Цар пообіцяв зглянутися над нерозумними козаками та позбавити їх «ярма латинського». Якщо вони опритомніють та приймуть правильне рішення, на них усіх чекає царська ласка та прощення. В іншому випадку – сувора кара.

Як пізніше доніс Феокліст Сухотін, спостереження його засвідчили неоднорідність настроїв українського люду та його прихильностей, а також відсутність єдності в оцінці дій власного гетьмана. Так, у Ніжині козацька верхівка на чолі з Василем Золотаренком побоювалася можливого наступу поляків, тож надіслали офіційного листа Григорію Ромодановському, який на той час перебував у Сумах, закликаючи його надіслати війська їм на підмогу.

В бажаному для москви напрямку діяв і переяславський полковник Яким Сомко. На зібраній козацькій раді у Ніжині він домігся проголошення себе наказним гетьманом. Вельми сподівався родич Богдана Хмельницького і на повне гетьманство, усунувши нащадка великого гетьмана за підтримки московії. Сомко відмовився визнавати зверхність Польської Корони над своїм регіоном. Натомість він разом з іншими прихильниками московського політичного курсу став готуватися до майбутньої битви за Лівобережжя…

*************

Литва, Поділля, Волинь. Зима 1660 – 1661 років

Сніг ще не повністю накрив промерзлу тверду землю щільною ковдрою, проте мороз уже несамовито вгризався у кості та грунт. Листи, написані рукою Богуна у Вільно, розліталися країною немов чорні круки перед битвою. Їх везли ті, кому полковник у засланні вірив як собі.

У хатах на околицях, у заїздах, у шинках розпечатували таємні послання з його підписами і печатками. Короткі слова горіли вогнем у кожному серці: «Не приймай зверхність ляха та московита над собою, не йди до них на службу. Чекай мого слова – воно буде шаблею. Хто підпише мир із ворогом – той зрадник мені».

На Волині старшини під орудою Василя Чорного після отримання послання від Богуна закрили двері перед польським комісаром, який саме прибув із вимогою присяги.

- Передайте королю, ми ще думаємо.

Тим часом у Литві Богун не сидів склавши руки, а розпочав збирати коло свого найближчого оточення. Нелегка то була справа, бо одна невірна людина, один вовк в овечій шкурі, і про йог плани дізнаються вороги, а тоді не зносити йому його непокірної голови.

- Час не грає нам на руку. – говорив він на таємних радах. – Як тілько вони розмістять хоругви у наших містах, буде пізно щось удіяти. Проте маємо час допоки вони воюють між собою за гетьманську владу. Вдаримо, коли вони одне одного ослаблять.

- Але немає у нас стільки сили. – чув він недовірливе у відповідь.

- Силу дасть нам наш люд. – впевнено відповів Богун. – ляхи та московити гадають, що ми змиримось, що почнемо гризти одне одного за польську чи московську кістку. А ми підпалимо степ. Піднімемо український люд. І хай тоді біжать ляхи та московити рятувати свої корони.