Розділ 37. Богунова ніч

Вільно. Листопад, 1660 року

Тишу останнього осіннього місяця порушував лиш дрібний дощ, що приємно шелестів під вікнами. Богун сидів у своєму кам’яному кабінеті, схилившись над важким дубовим столом. Роздуми його були невеселі. Звістки летіли з Гетьманщини одна за одною. І кожна гірше попередньої. Куди завела його дорога справедливості, якою він торував усе життя? Хіба думав він, що все закінчиться ось так, ось тут – у чужій країні в кам’яних стінах, проводячи безкінечні перемовини з учорашніми ворогами? Що до цього приведе увесь його визвольний шлях? Не такого він бажав собі, не такого бажав своїй країні, не такого бажав своїм дітям. Не хотів він аби Тиміш, який слідує скрізь за батьком, провів своє життя у нескінченних бойових походах, щодня ризикуючи віддати Богові душу за високі ідеї.

У двері різко постукали. Увійшов вже знайомий молодий джура, Степан, який приїхав до Вільно разом із Богуном.

- Листи, пане. Один з самої Січі, інший – від гетьмана нашого Юрія Хмельницького. – мовив він, шанобливо вклоняючись.

Богун піднявся назустріч, узяв сургучі з печатками. Послання гетьмана поклав на стіл, а лист від Сірка розгорнув одразу, махнувши Степану, що той може йти. Джура знову вклонився та швидко вийшов з кабінету. Тільки тоді Богун сів у своє крісло та почав читати лист, що приніс йому звістку, якої він так боявся, проте ретельно готувався.

«З-під Січі, жовтень 1660 року Божого

Брате, спішу повідомити тобі вісті, що збурили увесь люд та добреє козацтво. – писав Сірко чітким, твердим почерком, не намагаючись прикрасити гірку правду. – 17 жовтня 1660 року Божого під Слободищем скінчилася битва між гетьманом нашим Юрієм Хмельницьким та армією лядських гаспидів укупі з Виговським. Пішов Потоцький навперейми нашому гетьману, який поспішав до Чуднова на виручку клятому московиту Шереметьєву. Страшна то була битва, лютий то був бій, шаблі з мушкетами день і ніч співали, земля стогнала від гарматних пострілів. Кров текла рікою, багацько тоді душ відійшло до Бога з одного та іншого боку.

Та сили виявилися нерівними. Програв наш гетьман тую роковую битву.

Чи добра тая справа чи погана – покаже час. Та уочевидьки, попереду нас чекають нові бурі. Сіль мені на язик та печина в зуби, як помиляюсь. Тож, готуйся, брате, щоби у потрібну мить стати на бік сили, яка не зганьбить честь Війська Запорізького. Готуйся, щоби не накрила тебе тая буря, та не затягнула у такий вир, з якого годі й вибратися доброму козаку.

З братньою приязню,

Іван Сірко, кошовий отаман»

Богун акуратно поклав лист від Сірка на стіл, немов то була найвища цінність. Серце його десь впало вниз і тиснуло там так, що годі й дихнути на повні груди. Підняв очі та бездумно втупився у вогонь свічи, ніби хотів спалити неприємну новину силою погляду.

- Значить, так… - мовив тихо сам до себе.

Черговий стук у двері перервав його думи. А бодай тобі, і вмерти спокійно не дадуть.

- Заходь! – гаркнув різко.

Скрипнули двері. Увійшов Григорій Вовкогон, його таємний зв’язківець - обличчя втомлене, очі блищать від напруги. У старому кожуху, запилених шароварах. Високий та худий, мов тріска.

- Звістку з України приніс я тобі, славний полковнику. – голосно мовив він, не звертаючи увагу на різкий тон Богуна. – Велику звістку.

- Кажи як є. – стомлено махнув Іван.

- Хмельницький програв під Слободищем. Опісля сього лиха підписав мир із ляхами 27 жовтня. А сеє значить, що нині ми вже не під москвою, а під короною. Треба знову якшатися з учорашніми ворогами, які брата нашого сірому рубали без жалю протягом усіх тих років, коли безстрашно йшли ми під хоругвами батька нашого Хмеля, співаючи визвольних пісень. Союз із московією ми розриваємо, дипломатичних зносин із царем теж більше не заводимо, а натомість вертаємо під руку короля польського. – на одному подиху видав Григорій, витираючи шапкою піт з чола, бо й не спочив з далекої дороги. А тоді підбадьорливо додав. - Ну хоча б однією пакістю менше. Ляхів ми вже добре розвідали.

Богун мовчав. Пальці судомно стиснули край столу. У грудях щось заклекотало.

- Знову під короною. – хрипко мовив він, повільно піднімаючись.

Підійшов до шафки, дістав звідтіля графін з оковитою та два келихи. Налив та запросив свого агента до столу. Той підійшов і одним ковтком випив усе налите, занюхав рукавом і поглянув на Богуна.

- Знову лядський чобіт топтатиме наші церкви. – мовив Іван, так само одним порухом перехиливши у горло вміст келиха.

- Так і буде, полковнику. – погодився Григорій, ласо споглядаючи на графін, проте Іван більше не наливав.

- А що московія? – запитав натомість.

Вовкогон знизав плечима і з явним жалем відвів погляд від графіна.

- Цар мовчить, мов у рот води набрав. Добряче дали йому прикурити ляхи, хтів драпати за Волгу опісля того як Шереметьєва в ясир погнали. – в тоні Григорія було чути задоволення, і Богун його прекрасно розумів.

Між двох вогнів вони опинились і не знати який краще. Богун відвернувся до вікна, спостерігаючи як дощ чистить дахи та живить вологою землю. Він любив дощ, любив цей незбагненний процес очищення, який настає щоразу після закінчення зливи. Навколо усе блищить. Наповнене та чисте. А разом із ним чимось обнадійливим наповнюється і його душа, яка, немов разом з рослинами та землею, напувається цієї життєдайної вологи, що щедро виливається на їхні грішні голови небесами.

Григорій тактовно мовчав, добре розуміючи яку важливу звістку приніс своєму командиру. Недарма Богун лаштує своє зрушення. Думає наперед їх низовий гетьман.

- Все життя… - нарешті мовив Богун, радше сам до себе, бо від вікна не відвернувся. – Все життя я воював із ними. Корсунь, Збараж, Вінниця, Монастирище, Берестечко. Все життя… а що тепер?