Розділ 36. Прокляття Ібра

Вільно. Вересень 1660 року

Свічки в кабінеті вже майже догоріли, кидаючи тремтливі відблиски світла на мапи та сувої. Богун сидів у глибокій задумі, спершись ліктями на стіл. Уважно розглядав мапу. В темних вусах ховались напружено стиснуті губи, а в очах, попри розслаблену поставу, жевріло щось небезпечне.

- Ляхи чи московити – все єдно іродові душі. – буркнув собі під ніс. – Згиньте к нечистому.

На столі, поряд із листом Сірка, що його Богун перечитував аж поки напам’ять не вивчив, лежали кілька чистих аркушів. Іван вмочив перо та після нетривалих роздумів почав писати короткі, скупі рядки – без титулів, без прикрас. Писав так, як завжди говорив та думав - відверто, важко, неприємно:

«…Браття, час готуватися. Мир, який нам пропонують обидві сторони – то ярмо на наших шиях. Не кваптесь складати шаблі та слухати улесливі слова московитів чи ляхів. Медом мажуть, щоби приспати нашого брата-сірому, а тоді ударити так, щоби довіку не змогли ми од того оговтатись. Не кваптесь ховати подалі шаблі. Ждіть мого слова….»

Кожен лист закінчувався таким же скупим підписом: І. Богун.

Через певний час після писанини відклав листи убік, поруч лежали мішечки з печатками. Не для кожного тії печатки, а лиш для тих, кому вірив як собі і в Литві, і на Поділлі. Навіть на Волинь летіли його короткі послання.

У двері тихо постукали. Увійшов молодий джура.

- Пане Богуне, Григорій Вовкогон чекає. Каже, має вістки з Волині.

- Проведи. – коротко кинув Іван, згортаючи аркуші таким чином, щоби їх неможливо було прочитати.

За хвилю до кабінету увійшов високий козак у дорожньому жупані. Знявши шанобливо шапку, кинув короткий погляд на розкладені мапи.

- Іване, не буду гуторити та вихилясати, мов та дівка на виданні. Ходить серед мугирів та добрих козаків така мова, що як розіб’ють ляхи Шереметьєва, то гетьмана нашого змусять новий мир із ними підписувати, а від московії одмовлятися.

Богун важко зітхнув:

- Результати тої битви для нас невтішні, хто б її не виграв. – мовив він по хвилі. – Як прийдуть ляхи, то згадають Сомки та Золотаренки, як рятував Богдан їх шкури з лядського ярма. Згадають гаспиди, яким кривавим трудом здобули братчики на чолі з батьком нашим вольності, вирвавши їх у ляхів своїми костьми. Тії вольності, завдяки яким той клан нині господарює на Гетьманщині.

Він простягнув Вовкогону кілька листів:

- Пам’ятай – не в руки тому, хто хоч раз присягав ляхам на вірність. Ми йдемо своїм шляхом. Без королів і царів.

Григорій захоплено поглянув на Богуна:

- Не хмур свою добрую голову, Богуне. Перевелися вже на нашій землі тії шляхтичі, які могли дати достойний опір. От за Наливайка та Павлюги були державці та недоляшки! Один над сотнею сіл! Он як Кисіль або Єрема Вишневецький. А нині так. Тьфу. – він смачно сплюнув, вклонився Богуну та вийшов з кабінету.

Іван залишився сам. Погасив останню свічу, що кволо догоряла в канделябрі, і довго сидів так, у цілковитій темряві, прислухаючись до кроків за вікном. В голові його вже складався план – повільний, мов течія Дніпра, і такий же невідворотній, як весняна повінь.

************

Любар, вересень 1660 року

- Боже милостивий… - вихопилось у Шереметьєва тихо.

До такого повороту подій ніхто з них не був готовим. Замість швидкої переправи через сухий берег їх очікувала непевність та мулистий берег Ібра. А поляки з татарвою стрімко наближались, про що сповіщала курява на обрії.

Поруч стояв похмурий Цицюра. Брудний, з багном на латах та смертельною втомою на темному обличчі. Мовчки стиснув руків’я шаблі так, що аж пальцям боляче стало. Поглянув назад – вже ген за пагорбом, під тьмяними променями сонця, що заходило, вже блищали польські панцирі та вітер крил у них за спиною. Глухий гуркіт копит, мов наближення грози, з кожною секундою набирав обертів.

Табором пройшовся приречений стогін. Усі добре розуміли – як не встигнуть переправитись, їм тут кінець.

- Боярине, за якихось півгодини вони будуть тут. – заговорив Цицюра хрипким від хвилювання голосом. – У воді пропадемо, на суші – теж немає рятунку.

Шереметьєв озирнувся на своє військо: коні стривожено хропли, відчуваючи загальну напругу, воїни, скривавлені, в багні, з однаковим острахом дивились на річку й на ворога, який стрімко наближався.

- Або тут прарвьомся, або всє поляжем. – голосно мовив воєвода, і голос його вкінці зірвався.

Він затравлено оглянувся. З пагорба вже було видно перші ворожі хоругви, білі орли страхітливо колихалися на вітрі, що здійнявся над рікою та заляканими московитами. Татарська кіннота, хаотично розсипавшись, мчала попереду, поволі стискаючи кільце. Часу лишалося все менше.

Рішення прийшло в одну мить.

- Вон туда, на холм – артилерію! – заволав Шереметьєв. – Будем бить ляха і поганина!

Незабаром гарячкова лихоманка охопила московсько-козацьку армію – поспіхом розгорталися гармати на підвищенні, з якого добре прострілювалась місцевість, воїни шикувались у бойове каре, аби дати достойну відсіч супротивнику. Інша частина війська тим часом спішно ладнала переправи, готуючись до того, що форсувати ріку їм доведеться під шквальним вогнем супротивника. Земля тремтіла від тупоту коней, колес возів, які намагалися переставити для оборони, та на які встановлювали гармати, аби якомога надовше затримати ворожі ряди. Шереметьєв особисто командував обороною, тоді як Цицюра був зайнятий біля ріки, де мастаки на швидкі переправи – козаки – лаштували плоти.

- Ставай! Набої! Огонь по татарве! – долинув до козацького полковника зичний голос московського воєводи.

Перший залп роздер повітря. Глухий гуркіт прокотився пагорбом. Під шквальним вогнем гарматних ядер татарська передова кіннота кинулася врозтіч, намагаючись мінімізувати жертви. А тоді, не витримавши, відступила. Та з глибини на московитів та козаків, мов штормові хвилі, накочувались нові ряди – драгуни з піхотою.