Розділ 35. Велика втеча

Вільно. 25 вересня 1660 року

У кабінеті, де запах старого каменю змішувався з прохолодою ранньої осені, за важким дубовим столом сидів Іван Богун. Позаду, крізь решітку вузького вікна, більше схожого на бійницю, лилося світло блідого сонця, яке буває лише тут, на півночі. На столі, застеленому темно-зеленою скатертиною, лежали хаотично розкидані карти, пера, яблуко та кубок з недопитим квасом.

Богун уважно вивчав листи, що їх несли йому з усіх куточків Литви. За цей час він зміг примиритися, що життя його у відрядженні складається з постійних переїздів та перемовин із тими, з ким ще вчора була шабля. Нині осів у Вільно, і маленьке віконце нагадувало йому, що знаходиться він не у покоях, а у фортеці. Саме тут нині його тимчасовий дім. Аж поки не прийде наказ від гетьмана знову вирушати у дорогу.

Двері несміливо рипнули. Іван підняв голову та побачив молодого джуру у дорожньому каптурі зі слідами бруду від дощу. В руках юнак тримав запечатаний лист, на сургучі відбиток, який би він упізнав із тисячі.

- Від Сірка, пане. – мовив козак, підтвердивши здогадки Богуна.

Іван піднявся, узяв лист. Джура вклонився та вийшов з кабінету так само нечутно, як і увійшов. А Богун нетерпляче розрізав сургуч невеличким кинджалом і швидко пробігся очима. Листи від Сірка та Ганни були його єдиною розрадою у цих сірих, безпросвітних днях. Він вчитався в рядки і спохмурнів.

«… Під Любаром нині стоїть сила, якої не бачив світ. – писав Сірко міцним рівним почерком про події, до яких він хоч і був готовий, проте намагався про них не думати. – З одного боку московити та козаки нашого гетьмана, а з іншого усяка нечисть – ляхи, татарва та виговці. Зійшлися у битві, від якої залежить в який бік хилитиметься наша Україна. Як московити переможуть – підемо в одне ярмо, як ляхи – то в інше. Не можу нині гуторити як повернеться битва, одне відаю – йде вирішальна хвиля, братчику. Готуйся, Іване, бо круки вже кружляють над твоєю буйною головою. Готуйся, брате, бо опісля битви зміниться і твій шлях у тому вигнанні. Вільними ми не будемо, а от у чиїх руках опинимось, під тую дудку і будемо садовити гопака….»

Богун відкинувся на спинку крісла та провів рукою по обличчю, намагаючись прогнати непрохані думки. Кілька секунд бездумно дивився у вікно, на принишклу вулицю, яку поводі охоплювали сутінки. Повз проїхав з тихим скрипом віз з дровами, люди готуються до зими. І йому теж варто приготуватися. Темні очі його стали ще бездонніші, ховаючи тривогу.

- Знову вирішують за нас. – мовив сам до себе з гіркотою. – А ми? Хіба не здатні вже рішати щось самі? Забули вже про свої шаблі та Козацьку Матір?

З досадою підсунув до себе карту Гетьманщини та увіткнув гострий кинджал в районі Любар Київського воєводства. Довго сидів так, немов його думки та цей символічний жест могли посприяти битві, що у цей час лиш набирала кривавих оборотів.

**********

Любар, 25 вересня 1660 року

Тим часом трагедія під Любаром досягла свого апогею. Змучені боями та виснажені відсутністю харчів московити з козаками провели вилазку, щоб дізнатися детальніше про розташування ворога та довідатися яким чином охороняють дороги. Вилазка їх була одразу ж відбита, що ще більше укріпило Шереметьєва у думці відступу.

Вітер безжально рвав полотно намету, нестерпний вологий холод забирався у кожну щілину під одягом. Шереметьєв здригнувся. Він замерзав тут, голодував та виснажував себе до краплі, в надії побачити нарешті на горизонті військо того клятого плюгавця Хмельницького. Ніби не на війну поспішає гетьман, а на танці. Він ще раз кинув оком на стіл з картою, на якій були розставлені дерев’яні фігурки. Цицюра мовчки стояв поруч, уважно вивчаючи думку воєводи та фігурки, які він переставляв. Шабля його бряжчала при кожному порухові тіла, що теж неймовірно дратувало Шереметьєва.

- Ляхи притиснули нас со всех сторон. – мовив воєвода з неприхованою злістю. – Фуража давно нет і в помінє, харча тоже. Вода на ісході. Останемся – нас замкнут такі в мєшкє.

- Так, козаки знеможені до краю, коні падають, ночі холодні. – відповів похмуро Цицюра. – Не пригадаю такої наруги над братчиками. Але відступ… чи не призведе такий учинок до ще більших жертв? Лучче станьмо та даймо бій по-лицарські.

- Лучче сохраніть то, што возможно, нєжелі положить всех. – відрізав Шереметьєв. – Ми пойдьом первие, ви – замикаєтє.

- Знову прикривати ваші спини? – гірко всміхнувся Цицюра.

- Все ми тут за одним дєлом пришли. Єслі поляки нас розобьют, твой гетьман супротів них не вистоїт. Вибірай.

- А враг би його взяв. – вилаявся Цицюра й кивнув. - Підемо як скажеш, та пам’ятай, боярине, кров козацька - то не вода, вона має здатність закінчуватись. І як доведеться, відступлю з братчиками без твого на теє дозволу.

В ніч з 25 на 26 вересня московсько-козацька армія почала готуватися до втілення свого безумного плану. Не жаліючи останніх сил, перетворили свій табір на вагенбург - вози для підсилення зв’язали ланцюгами, що давало йому змогу рухатися та одночасно бути укріпленням для відступаючих. Для захисту від куль на вози насипали землю та встановили легкі армати. Між рядами возів рухалася кавалерія та піхота. Попереду йшли розвідники, прорубуючи просіку крізь густий ліс. Недарма Шереметьєва називали геніальним полководцем – він виконав свій відступ за всіма правилами військового мистецтва, намагаючись унеможливити раптову атаку противника та зменшуючи кількість майбутніх жертв. А те, що вони будуть, він навіть не сумнівався.

На чолі цього рухливого табору мали йти московити, козаки – прикривати тил. Мертвих та поранених було залишено, декілька гармат теж довелося кинути. Не дочекавшись жаданої підмоги у вигляді війська Юрія Хмельницького, Шереметьєв дав наказ відступати з приреченого табору у напрямку Чуднова, де вони залишили свій гарнізон. Воєвода сподівався, що туди якраз підоспіє молодий гетьман. На світанку оборонний вал з боку Чуднова був знищений і московити з козаками покинули табір.