Розділ 34. Порох і дим Любара

Цілий день пішов на те, аби основні сили Шереметьєва та Цицюри окопалися під Любаром. Зібравши рештки свого війська, московський та козацький воєначальники наказали усім брати лопати до рук та копати скільки стане сил. Невдовзі на обрії замаячила грозова хмара і Шереметьєв зрозумів, хто йде нині по їх душі. Побачивши грізні ряди летючих драгунів, татарських вершників та виговців, які стіною йшли під Любар, воєвода з жахом усвідомив, що на нього суне уся польська сила. Любомирський устиг таки переправити свої полки на поміч Потоцькому, і тепер вони йдуть усією об’єднаною міццю. А Юрія Хмельницького досі немає. Тільки тепер московський боярин усвідомив у якій страшній ситуації він опинився. Всю його браваду наче вітром здуло. Він наказав усім сховатися в укріпленому таборі та готуватися до затяжних штурмів.

Ліве крило московсько-козацького війська притулилось до Чуднова, де стояв їх гарнізон, а праве – до Любара. Позиція більш, ніж вдала для оборони, проте харчами та водою у такій місцевості вони себе забезпечити не могли. На правому крилі стояли козаки, на лівому – московити.

На відміну від них, поляки з татарами та виговцями вибрали більш вдалу місцину для забезпечення війська водою – ліве крило впиралося у повні води Случа, а праве було відтягнуте далі. Таким чином проблем з харчами та водою у них не було.

Другого дня, а то було 16 вересня, у польському таборі почався рух – військо готувалося до штурму. У променях світанкового сонця виблискували шоломи з китицями, тріпотіли крила драгунів за плечима, блищали козацькі шаблі. Шереметьєв з Цицюрою уважно стежили за бойовим шикуванням. Армія Потоцького, не криючись, вийшла в поле, далеко від своїх основних укріплень. Вишикувались традиційно – піхота та артилерія в центрі, кіннота з драгунами на флангах. Армія польного гетьмана Єжи Любомирського опинилась перед укріпленнями козаків Цицюри, а «Ревера» Потоцький зі своїми воїнами – навпроти московського війська. Татари перебували на крайніх флангах: на правому – Мурад Гірей, на лівому – царевич Сафа Гірей.

Небо затягнуло сірими хмарами, що низько стелились небом. Вогка земля, розрита слідами підков тисячі коней, важко дихала під тиском тисяч ніг та десяток гармат. Укріплення, зведені московитами та козаками Цицюри, вибрані вдало – на високому пагорбі, де круті схили зміцнені ровами, валами, гострими палями, витесаними нашвидкоруч, й вкопаними в грузку землю гарматами. В окопах очікували на штурм змучені козаки та московити.

Вони уважно спостерігали як розгортаються польські біло-червоні штандарти, як блищать на вітрі блакитні козацькі стяги з великим жовтим хрестом посередині полотнища. На них поволі насувався вал, який не всі вони переживуть. На правому фланзі враз забили литаври, то козаки Виговського сповістили про початок наступу. З обох боків здійнявся лемент, засурміли сурми, понеслися прокльони та лайка.

Штурм розпочався.

З пагорбів гримнули московські гармати, сипонув вогонь із фальконетів, однак поляки з виговцями, прикрившись широкими щитами, продовжували йти лавиною. Підривали палі, знизу кидалися на редути. Стріли, ядра, дим та крики злилися в пекельний хаос. Земля тремтіла від тої первозданної вогняної сили, що не мала на меті створювати, а прагнула лиш руйнувати, знищувати, спалювати.

Виговці обійшли ворожі фланги і відкрили шквальний мушкетний вогонь по укріпленому пагорбі. А віддаль, на підвищенні за усім цим спостерігали Цицюра та Шереметьєв.

- Ти обєщал дєржать сие холми! – репетував Шереметьєв, хапаючи Цицюру за рукав. – Обойдут нас чєрті, і все! Ізнічтожат нас!

На боярину був розцацькований золотом кафтан кольору темної вишні. На плечах – важкий опанч із золотими галунами, груди прикривав срібний панцир. Шолом він зняв, виставивши вітру своє гладко зачесане назад темне волосся. Обличчя зі слідами непомірної жаги до оковитої та жирного харчу, було блідим, очі – випучені, мов у тої риби, що її несподівано викинуло на берег.  

 - Козаки не сталеві, а я не характерник, щоби сили їм у душі лити. – відповів розлючено Цицюра, відкидаючи руку боярина. – Виговці йдуть на них, ті ж самі козаки. Їх кулі такі ж як у нас, їх душі такі ж як у нас. Вони – то ми, а проти свого брата-сіроми не шибко ладен воювати добрий козак. Краще слідкуй за своїми братчиками, вони не втримають фронт.

Тиміш Цицюра, колись - радник покійного Богдана Хмельницького, а тепер – союзник московського воєводи. Одягнений був козацький командир у грубу сорочку кольору вицвілої трави, поверх якої блищали лати. На голові – гостроверха шапка зі шликом, що хитався на вітрі, мов той поплавок у неспокійних річкових водах. Обличчя його було темним, висушене вітром та часом. Очі – важкі, в куточках яких засіла гіркота.

Шереметьєв вибухнув гнівом, з рота закапала бридка слина:

- Нічєго не хочу слишать! Дєржать холми, ібо там наше спасение!

- А, може, давно вже немає ніде того спасіння, коли брат йде на брата. – з гіркотою мовив Цицюра. Його злість як рукою зняло. В очах світилась безсила лють.

Шереметьєв махнув рукою, проте нічого не встиг мовити, бо на пагорбах спалахнуло справжнє пекло – виговці разом з драгунами прорвали оборону і у діру одразу пішли лавиною важкоозброєні піхотинці. Їх вів особисто Виговський, вміло керуючи невеличкою армією.

Мокрий вітер гнав землею запах пороху, кінського поту і свіжої крові. Небо повністю затягнуло низькими хмарами, що висіли над полем битви важкою ковдрою, крізь яку ледь пробивалось сяйво сонця. Козаки Виговського та драгуни Собеського шикувались для подальшого штурму, розбиваючись на невеликі полки. Вони йшли не просто на ворога, вони йшли на зраджену віру, на власне роздвоєне серце, яке водночас боліло та жадало  помсти. Лати забризкані багном, шаблі потемніли від крові, що встигла вже запектися на колись блискучих лезах. Виговський був одягнений так само скромно, як і його братчики. Обличчя його було тверде, мов висічене з граніту, і таке ж рішуче. Він вів свою армію, а голос його прорізав рев гарматних ядер: